Розділ п'ятий. Марш героїв

Вузькими проходами підземелля, по троє в ряд, мандрівник та його воїни обережно йшли за Неріною, і жінка в так по-дивному пасуючих їй старовинних лахміттях дервішки, не словами, жестами показувала їм шлях. Й шлях дійсно плутаний, з безліччю гілок, поворотів, і без знань Неріни — хоча б якою жертвою не здобула вона те знання — мандрівник, певна річ, тут би й сам загинув, і, скоріш за все, тільки марно втратив би багатьох людей. І Звіра досі не чутно, попри увесь, таки великий галас та ту свободу, з якою воїни чи не розгулювали руїнами.

На вході в черговий довгий прямий коридор, що кінчався іншою гілкою, Адрахім зупинився. Якщо до того шлях відчувався йому спокійним, то ось тепер ці суворі прадавні стіни у слабкому світлі лише єдиного факелу, та ледь-ледь помітна в віддаленні гілка на три шляхи навіть ніби застерігали: «геть». Неріна жестом вказала потрібний прохід. Одійшла, ставши з-поміж солдатів у четвертому ряді: так, щоби — аби що їх не чатувало — те її не дісталось. Принаймні, не так вже й з легкістю. Повільно йшли, люди тримались вже зведених для пострілів луків, видвлялися в густу напівтемряву. Ані чужих кроків, ні дихання — тільки стиха, що пошепки: посеред своїх. Гілка на три шляхи все ближе й ближче, ніби розімкнута хаща, і самії очі пітьми, і відчувалось: пастка. А з нею — незрима, нечутна і хутка смерть.  І чуття підказувало: Звір чатує, однак… Чи правий, чи лівий бік?

Як ніби знайомий внутрішній злам, який спричиняє бурю, все ще на добрячій відстані від проходу, Адрахім мовчки та відпрацьованим протягом багатьох тренувань жестом велів якнайшвидший залп по лівому коридору — і притому, не пам’ятаючи себе, бігти у правий бік, звести списи — і що би там не було. Шість стріл як один товстенний та пробивний заряд баллісти з просвистом майнули у ліве крило проходу, і люди, з готовими для удару списами, гайнули до правого, і позаду чулось ревіння, болісне та у люті, і командир велів розвернутись до зустрічі — і не бігти, а встати готовими у бік звуку — але те згасало та віддалялось, і собі Адрахім розумів: Звір-таки був людиною, бо і самий боявся, і, певне, збирався з силами та думками перш ніж справді пролити кров. І тепер кров пролита, і при зустрічі в його лігві — а щось — чи інтуїція, чи певна духовна спорідненість у жаганні крові та все ж-таки відкритої битви з ворогом, йому підказувала: Звір їх зустріне в лігві, разом із його «людьми» — битиметься він до останнього, і ані розмови, ні милосердя не стане там.

Інтуїція не збрехала принаймні в тому, що подальші кілька прольотів справді пройшли без сутичок, і не чулося ні гарчання, ні реву, ні подиху, ані кроків нового хазяїна цих руїн. Одначе, люди тримались в напруженні та напоготові, і вкрай обачно просувалися напівтемрявою при тьмяному світлі вогню. Тривоги ще додавало, що по стінах зовсім немає ані факелів, ані місць для них, наче як ті, хто це усе будували, бачили в темряві, як серед біла дня.

Лютий як вовк, зі спритністю гепарда та силою ударів ведмедя — той, хто знав, що по нього прийшли зі зброєю, і не залишать його живим.

Неріна вказала: за поворотом вже сходини до серця підземелля. До лігва. І шлях там вже був просторнішим, і можно було розійтись у ряд. Списи за спину, луки напоготові. Адрахім затамував подих, готовий щосекунди оголити вже так радого що врешт розпочнеться так довго жаганна битва вірного меча. І навіть не здивувався, хоча й по шкірі пройшов моторошливий холод, коли побачив, як декотрі плити на стінах ізтиха, помірно налились спромінюючим тьмяним, але достатнім світлом: болюча суміш слизо-зеленого та криваво-червоного. Безшумно, плита за плитою — і так донизу великих просторних сходин. Навіть знайшлося місце, де полишити факел, якщо до ціїєї безодні прийде хтось, кому він потрібен, аби пройти сюди. З яким же богом — в усіх знаних йому краях та землях та островах, омитих морями, й морями, і трьома океанами — зплутались оці дервіши, що вигнались у саму пустелю, і лиш тут возвели і підземелля таке, і храм?.. Неріна напружилась, звела плечі та відвела правицю так, ніби до розгорнутої долоні подумки зтягувала одну лише знану їй силу, і повільним кроком просувалась углиб, все ж тримаючись трохи позаду Адрахімового плеча. Він відчув її дуже тихе, одначе часте, трохи збите, нервове дихання — і собі-то хотів доторкнутись до жінки, нагадати, що вона не сама, і він поряд, але не став. Залізне правило для оточуючих того, хто кривде словом: коли бачиш задумливим та напруженим, не відволікати людину чарів.

Мандрівник запізно, але все ж відчув пастку, в останню мить. Не ховаючи голосу, він велів людям розвернутись та стріляти назад, і тією ж миттю підвести списи. З шумом оголив меча — і в ту ж секунду вони побачили, як згори широких, просторних, потонулих у похмурому, зловісному слизо-зеленому та криваво-червоному сяйві сходів, звелася чорніша, кремезна тінь. П’ятнадцять стріл з просвистом, розсікаючи затхле повітря підземних недр зі звуком тугого, важкого глухого удару ніби врізались у саму безодню: стрімку хмару, котра кинулася до них. З лютим ревом Звір вдарив — однак не людей, а саме повітря, немов бар’єр з-поміж ним та сімнадцятьма жертвами, і лапою просто скинув стріли, які стирчали в його плечі, а Неріна похитнулася, важко дихнула, впала на коліно. Скривилось сильно до невимовного болю напружене її обличчя. Зкрючились пальці мов кігті на міцно розгорнутій, ніби застиглій її правиці. А внизу, у просторній залі, почувся хрускіт, як ніби каміння отділяється, опадає зі шкіри. Багато хрускіту, ніби щось, що там спить, оживало. І йде на захист нового володаря цієї домовини старовинних жахіть. Все це сталось лише за долю секунди, але такої — як завжди на початку смертельного бою — яка таврується в пам’яті, ніби вічність. Сходини до брам найпекельнішого із кошмарів.

Далі — вже нема часу думати, події, одна за одною.