Розділ четвертий. Сходини у пітьму

Похмурим та вітряним, сірим світанком, робітники і купці, і палацові вельможі, і жебраки, спостерігали, як сотня озброєних та вимуштровиних мужів та юнаків, заприсягшихся зробитися героями Ґестарії та заснувати роди героїв мармурового міста, суворою колоною, по сліду здійнятого до безжального неба пустелі широколезого меча, марширувала напрямком півночі до руїн, де розвалини вже до того загострились та зточились часом, що стали скелями, і Адрахім, у чорних одежах володаря гадів та круків, з Літарою в обладунках воїтельки, та з Неріною у накидці звиклої до життя повного тяжких мандр дервішки, очолював те зібрання, яке подумки б і хотів називати армією — але, чи то так — він дізнається, коли готові до слави зустрінуться та пізнають ту, хто славу й відзначає, і хто сама на них подивиться та поцінить їх.

Також серед них ішов жрець у жовтих одежах — той самий, хто проказував натхненні речі до колінопреклонних у Храмі богів Ґестарії, під гіркий стогін навіженого пророка з найвищого мінарету у західній частині міста, і чий сповнений відчаю плач «Нема! Нема!» захлинався серед казань жерця. І ті, хто сперечалися на майдані суперечки не наважилися спинити шесття, бо там сотня озброєних — а в невдоволених тими подіями лише слова, і немає мрій.

Звісна річ, що Адрахім міг, та й мав дати своїм людям хоча би два-три дні відпочинку після останнього дня тренувань, і зробити так, щоби перед виходом до пустелі на честь довірившихся йому юнаків та мужів султан влаштував бенкет, але, вирішив, що отак — краще, аби їхнє справжнє випробування сприйнялося вже сьогоднішніми бійцями як чергове тренування. І те спрацювало: суворі й заповзяті, люди тримали крок, йшли рівним маршем — так само, як Адрахім їх навчив, і обладунки на них сиділи нібито друга шкіра, луки та сагайдаки за плечами височили неначе крила, а списи — то ніби продовження їхніх рук.

І все було майже добре, але, але.

Якщо про згаданих зміїв Адрахім переймався менше — бо розпорядився принаймні перевз’язати стопи, щиколотки та гомілки солдатів, і щоби воїни огорнулись у просторні, не заважаючі рухам довгі, до стоп, спідниці, — і майже не турбувався про, власне Звіра, бо хоча б яким би суворим той не був — але потвора сама, і точно не вистоїть супроти сотні озброєних та принаймні подумки готових до смертного бою, жагаючих геройської слави юнаків та мужів, а ось ті два ряди по п’ять оніксових химерних статуй, серед яких Звір спить у своєму лігві, мандрівника бентежили, бо Звір є Звір, а химерні, «по-моторошному живі» ідоли чорного оніксу у повному плутаних коридорів та пасток зі зненацької смерттю підземелля занебесного храму коло занепащенего поселення давно загиблих і у минулому мандрівних дервішей… Не любив Адрахім подібне. Особливо, коли по волі долі або ж з забавки нагоди мусив таке зустріти. Міста проклятих жерців Йолла у самому серці острова Роан — єдиного покинутого із колись триєдиних островів моря Хаспру, що на межі першого та другого океанів, йому вже вистачило, і він знав, так: словом справді можна добряче скривдити, але краще, коли той, хто на таке здатен — як той ж літописець Азат, хай душа його спочине в спокої — на твоєму боці, а не посеред ворогів.

З наближенням до скель марш сповільнився, і Адрахім дав команду переднім рядам тримати луки напоготові, а людям в боках колони — триматись списів, і, хоча й просувались вони до давно зруйнованого безжальним часом та якимось одним відомим отім давно загиблим мандрівним дервішам занебесного храму злом міста — а відчувалося, ніби йшли до фортеці, чиї оборонці вже підготувались витримувати облогу.

Йшли спокійним та помірним кроком — і руїни ближчали, і Звіра поки не чутно, тільки вітер гуляв серед уламків поселення та грізних скель. Так дійшли до місцевини, де, судячи із уламків, були колись брами цього поселення. І люди тримали луки та списи на поготові — а Звіра все ще нема.

Пройшли далі — і, окрім загального серед людей напруження, та вже посеред руїн мандрівник розумів ще проблему: коридори в тім підземеллі вузькі, і усі майбутні герої, якщо спробують туди продертись, радше стануть перешкодою одне одному, ані ж послугують своїм побратимам товариським бойовим плечем. Неріна казала, що по троє в ряд, якщо просуватися обережно, там можна пройти.

І, ось, сотня озброєних юнаків та мужів, сповнених мріями про геройську славу, дісталася скель у північній частині пустелі, і по маршируючим Адрахім вже бачив принаймні тридцятьох, кого точно не візьме не те, що на корабель у затриокеанську подорож — а навіть на полювання у серце підземних руїн, до якого вони, власне, йшли. Саме для того у похід узяли жерця, і, як ніби-то знайшли місце, де можна стати табором на перепочинок, і Адрахім виставив вартових, жрець стиха, але твердо, рішуче пояснював вказаним тридцятьом — по кому видно, що навіть найкраща зброя, найякісніше тренування, та найщиріша жага славетних діянь іноді недостатні для вершення гідних оспівуванню у майбутніх поколіннях діл — що боги, як спозирають за героями зі своїх зкрижанілих, огортаючих наднебесні верхівки, хмар, видивляються як сміливих, так і розумних — і розумним, іноді, дістається також своя слава, і сила не тільки в тому, щоб вполювати звіра — а й прийняти рішення: полишити полювання іншим, а самим — зостатись, і підійти, коли і в них стане потреба товаришам. І коли інші сімдесят стали табором серед розкинутих усюди валунів та скель — в місці, де, хоча й скидалось, ніби Звір чатує на них усюди, однак Адрахім відчув, і Неріна, торкнувшись його руки, хитком голови те відчуття затвердила: тут безпечно, — і декотрі з них замість відпочинку, зостались стояти на чергуванні, тії тридцять — вже ледь не падали з ніг, посідали або полягали, розстібували шоломи та наколінники, скидали спідниці, і витирали ними зморені та спітнілі обличчя, ноги та плечі, як рушниками, і важко дихали, і були раді таким промовам жерця, і що, за його казаннями, вершінні боги здатнії зрозуміти їх.