Розділ третій. Знамення безодні

По завершенні необхідного Адрахімові часу днів суму султан покликав гостя до себе задля розмови про подальші справи мандрівника.

У вітальній залі червоного мармуру, на чорному троні, з жовтими, звисаючими зі стін по обидві сторони престолу довгими прапорами міста, в білих шовках, з перснем, що в нім великий яскравий рубін, возсідав султан, і зараз не посміхався, і мандрівник, виказуючі щиру пошану приязливому правителю Ґестарії, в чорних одежах приборкувача гадів та круків вклонився перед ним низько, і тільки потім, як султан жестом дозволив піднятись, вели розмову.

Адрахім дякував за поховання його людей, і не питав султана ані про загиблого сина правителя, ані про те, при яких обставинах той загинув — як не питав і про те, що стало з жінкою, яка подарувала султанові того нащадка, але по очах султана він бачив: той розумів, що Адрахімові знана його скорбота, і коли султан обрав про те не мовити, то й мандрівникові не варто втручатись у скруток його душі.

Натомість султан запитував, як довго Адрахім планує перебувати в Ґестарії, та що вміє, і чи приємна йому проявлена до нього гостинність. На те Адрахім казав, що більше йому поки що йти нікуди, і в Ґестарії він полишиться, поки султанові люди не збудують нового човна, і поки мандрівник не знайде серед тутешніх юнаків та мужей таких відчайдушних, хто готові перетнути море і море, і океан, і ще два океана поспіль, попри його розповіді про небезпеку мандр та те видовище, яке бачили на узбережжі. За життя він, як те султан вже міг відчути з його натури, та з того, як гість тримався, багато чому навчився, і за словом тримає справу, і, чесно кажучи, більше вдалий для справ, а не для розмов. Щодо гостинності — то не просто приємо, а він вкрай вдячний, зніяковілий та приголомшений таким прийомом, і одне тільки сумно — коли замислювався про погляд Літари з-попід напівприкритих сапфірових очей, та просмішку та голос Неріни, яка наче трималася з ним грайливою та веселою, а іноді все ж зітхала та не говорила про власний скруток.

— Я наказав обом, аби ті тобі догоджали, — відрікав султан, — але я бачу, як ті двоє дивляться на тебе та до тебе ставляться, та чую, як про тебе вони говорять, і я не тиран, то знай, і не мого гарему тепер обидві тії жінки. Їхня доля тепер у твоїх руках, навіть, якщо зробиш вільними. Але сумніваюсь, що від тебе вони шукають свободи. Не за моїм наказом вони твої.

— Ви ведете розмову так, ніби маєте дещо таке, про що не насмілюєтесь просити.

— Мандрував ти багато, та, певне, навчився вгадувати волю правителів.

— І тому живий.

Султан всміхнувся із розумінням.

— Певне, ти вже дізнався, що в Ґестарії не все так добре, як би того бажав і я, і довірені мені богом люди.

Адрахім хитнув головою та розповів, що знав — а знав він поки що про дивну відсутність тварин. І то так, султан після відповіді пояснював, що у віддалені, серед пустельних скель поза стінами міста завівся Звір. Звір завівся там вже давно, і лише один — але і його достатньо, аби погоничі верблюдів оминали Ґестарію десятьма дорогами, і ані маленька, ані велика тварина — а тварини цінують життя значно більше, ніж люди — не наближались до тутешніх місць. Так, звісно, в Ґестарії є і юнаки, і мужі, і не можна сказати про них «не сміливі», але Звір — то Звір, і в цьому місті вже давно полишили зброю, і ні на що полювати, аби навчитись мисливству, як і нема того, хто полюванню би їх навчив. Адрахім вполює та вб'є пустельного Звіра, і таким чином знайде собі побратимів, бо полювати піде не сам.

І було дещо дивне в словах султана, що Адрахімові не сподобалось. Підозріле, ніби, і штучне. Але у султана влада, а Адрахім один. І султан бачив підозру в мандрівниковому погляді, і мандрівник розумів, що слова правителя — не питання, а невідхильний наказ. Сказав, що зробить, і що на те йому потрібні люди та час, і більше знання про Звіра — але вполює, однак почне не раніше, аніж султан віддасть наказ про будівництво нового човна. Султану сподобалась така відповідь, і підізваний чашник сповнив дві подані чаші терпким вином, і слово скріпили напоєм із крові господа.

До покоїв, що їх на час перебування в палаці вважав вже своїми, Адрахім вернувся у похмурому мовчанні. Обидві даровані мандрівникові красуні, як почули від нього, про що саме питав султан, обмінялись здивованими поглядами, ніби кожна з них мала невимовлене питання до іншої, і обидві кивали, погоджувалися, що справа така потрібна, і запевнили, що допоможуть йому, чим зможуть, тож тепер він стояв на балконі зі стаканом води і дивився на яскраві, повні веселих та безтурботних людей вузькі вулиці Ґестарії з-поміж високих мармурових маєтків, чиї дахи вкривалися червоними балдахінами, і міркував. Що розумів остаточно — якщо Звіра досі не вбили, то справа не відсутності навичок, і не в тому, що у всій Ґестарії, окрім, хіба що, охоронців палацу та вартових коло брами, немає зброї. До того ж, з того як і ті ж вартові позирали на його меч, у мандрівника були сумніви — що й ті ґестарійці, хто зброю мали, не те, що вміли, а взагалі бажали та не боялись нею користуватись: і яке ж тут тоді вбивство Звіра, коли мова принаймні про два чи три покоління, які чи забули, або й не відали ані гостроти меча, ані пронизливості списа. Навіть цікаво, як вони досі встояли, та ніким не загарбані, хіба що той самий Звір і боронить їх. Багато питань, мало відповідей, та й за довгий час мандр Адрахім надивився і на куди більш химерні міста та країни, з ще дивнішими забобонами, згадати хоча би Яґдт, в якому жителі вдавали з себе беззахисних, а жерці славили чи не кожного завітавшого до міста мандрівника, і розповідали легенду, ніби Яґдт прокляли боги старовини, і що тепер вночі у занепащених катакомбах просинаються чудовиська потойбічної темряви, і тутешні не мають права вбивати їх, бо тоді боги спошлють демонів з сяйва місяця, і виріжуть геть усіх — а, як виявилось, то для тутешніх така вистава, кривава та з жертвами, і без ризиків для своїх. З Ґестарією вистави не відчувалось. Підстава — можлива, так.