Розділ другий. Реквієм колисковою

Султан обіцяв три, ба, п'ять днів бенкету на честь та ім'я Адрахіма — і всі ті дні Адрахім почивав. Вином та яствами, тільки тепер зрозумівши, наскільки зморений після довгої мандрівки з останнього острову, спав він чи не до перших зорь, просинався в обіймах Літари та при ніжному погляді Неріни, і з красунями йому було добре, і ті п'ять днів їхньої компанії суцільно йому вистачало. Помічав, що одна одну ніколи не називали по імені, і що їх трохи осмикувало, коли звертався по іменах, а тоді також намагався говорить інакше: коли й без слів, тільки жестом, а коли якось так по-ніжному: «Сонце», там, або «Чудо» — і тоді бачив: їм робилося з того краще, і вони дякували, що він помітив та при розмові, звертанні намагався урахувати це. Було таке, що троє забавлялись та ніжились, не забуваючи про напій, одначе таке траплялось: Літара здригалась трохи, як Неріна щось дотиками пропонувала їй; було таке, що розпивали вино за столом на балконі кімнати та милувались мідним заходом сонця, і як той барвив пологі, зі стільцями, столами, вкриті балдахінами, дахи домівок, та зчервонював мінарети, і вкривав їх в тінь, та обидві жінки так сідали, аби бути поряд із гостем, та трохи подалі одна від одної; а було таке, що кликали до себе арфиста, і Неріна тоді танцювала, і хизувалась мініатюрними босими стопами та фігурними стегнами, і так нагадувала, що танок — він і про обіцянку чарів прихистку жаганної ночі, а Літара оновлювала вино, і піклувалась про їжу та воду, і намагалась окремим разом не зводити од підлоги очей; і було таке, що розкидали подушки на балконі, ставили там кальян, і завітавший до покоїв гостя султан (він, кальян, як виявилось, любив добряче), розпитував іще Адрахіма про його мандрівки. І той розповідав коли кумедне, коли сумне, коли героїчне, а коли — таке, що від того-таки було соромно. Споминав Заардан і традицію відмовлятися від частувань тамтешніх жерців, і додавав, що частування у них таємне, і не промовляється просто так; також пригадував острів на заході у серединному морі, що у того острова химерна назва: Екуршуіґі, і то, ніби, один з первинних островів, на якім жерці і донині спілкуються першомовою, і називають ту землю «Дім долоні та ока, що височить на горі», і там справді є гора, і невеличкий дім, але в нього заходять лише жерці, котрі побачили певний сон, і подвоє, у особливих нарядах, і роблять те раз на кілька десятиріч. Окрім двох обраних, ніхто не знає, що роблять одягнені у особливі наряди жерці в тім домі на верхівці гори, і знано одне про них: коли потому вертаються вони до місцевого храму, то говорять із загадковою посмішкою: «Гра пройшла», та не відомо ім’я ні переможеного, ні переможця, як не говоряться й правила тієї старовинної та незмінної передсвітної гри, однак потому неодмінно гуляють свято, і всі радіють: Доля та Нагода знов втішені — і саме їм вклоняються в тім краю. Окремо ще згадував топі Зурмали та білогірну Ларію і тамтешнього останнього жерця марень — єдиного, кому стали знаними брами країни снів. Пригадав нагір’я Оргх-Вара, де правителі ховалися в підземеллях, а на поверхні лютували велетні — колишні юнаки та дівчата, що їх туди звозили рабами з сусідніх земель, та тавруванням, батьожанням, вправами відмови од тіла і порошками білого ерігніуму робили з них закутих у кайдани звірів. На питання султана «чи стрічав мандрівник по всіх мандрах хоч щось таке, що насправді пронесе з собою до кінця днів», той без сумніву відказав: «Бальтурія, і, якщо можна, то не пригадувати уголос те», а далі розповідав менш похмуре. Говорив, як, якось, висадились на острові, де живуть одні білохутрі мавпи, розодягнені, як птахи, і поклоняються розбитим годинникам. І це тому у них так заведено, як дізнався від тамтешніх жерців, що, колись давно, не менше тисячі років назад, з’явився серед мавп’ячого плем’я пророк, який побачив майбутнє. І те, що він там побачив, і те, про що волав потому три дні та три ночі поспіль так нажахало усіх оточуючих, що вони присяглись подолати отеє майбутнє як тільки зможуть, і побили усі годинники, до яких тільки змогли дістатись, а, як побачили, що стрілки більше не рухаються та механізми розбиті — тоді вдоволились, що час зупинився, і отеє майбутнє не станеться, і з тих пір вклоняються їм. І султан на ту розповідь сміявся щиро та хіба що не вхоплювався за живіт, і казав, що те нагадує і знаних йому мудреців.

Окремо мандрівник пригадував таку оповідку, що, буцімто за небокраями небокраїв, понад усіма морями і океанами, усіма горами — й не те що на межі чи позамежею, а на краю позамежжя світу, зведений до наднебес, на найвищий скелі — ні, не палац, а така собі стара біла вежа, що, буцімто там лишалася від колись величного замку — та ніколи не мешкали в тому місці люди, і його небо належало тільки царям царів.

Неріна, те почувши, здригнулася. Але посміхнулась хутко: таке, вітерець подув. І просила ще говорити про цікаві мандри. Тож і розказував, що поверталося на думки. Про країну, де красу звели в абсолют, і де люди — сама вродливість, і те тому, що дітей до певного віку просто не відпускають на вулицю, а, коли чи то хлопчикові, чи дівчинці, сповнюється дванадцять — виводять її на найвищу скелю у досвітанок, і порівнюють зі сходом сонця, і якщо та вродливіша за схід сонця, то виживає, а якщо ні — то ні; на п’ятнадцятий рік — так само, на тій же скелі порівнюють зі сходом місяця, і якщо дитина чарівніша за схід сонця, але гірша схід місяця — то й доля її буде серед найнижчих, а якщо місяць красою юнака чи юнки затьмарюється — то інша справа, і вважають, що життя людини вдалось; але є і останній іспит, на повноліття, де на тій же скелі людину порівнюють з морем, і тільки ті, чия врода є чаруючою за безодню спокійних вод, приймаються до навчання правлінню містом; так само зі старістю — спокійніші за руїни, похмуриші чорних скель та суворіші за пустелю — і ті правителі. І Неріна в напівжарті цікавилась, чи зрівнялася б, на Адрахімову думку, її краса бодай з місяцем, а Літара питала ізтиха: а хто ж, цікаво, судив тих перших правителів, і чи є там досі над всіма людьми суддя.