Розділ перший. Земля, що не знає війни

До воріт мармурового міста Адрахім наблизився з мечем у руці, і вітав вартових: «Ме-лєм зурва», та, зустрівши нерозуміння, мовою сусіднього острову говорив: не ворог, а мандрівник, прийшов з моря, а, як з відрадою побачив: «цю — знали», і тією ж мовою поясняв. Його човен розбився об скелі, команда загинула, а сам він вже кілька днів майже нічого не їв, і запаси води вже скінчились. Важко сказати, в чому саме йому сьогодні поталанило: чи то вартові нудьгували, і їм було цікаво послухати отого дивака з мечем та в лахміттях, чи то в порядках міста взагалі прийнято тепло зустрічати усякого, хто назветься мандрівником, чи Адрахімові хоча б іноді посміхалась доля — але за розповіддю затримався він достатньо, аби його перебив смаглявий паж. Тільки-но хлопчина підбіг до брам, де стояли і обидва вартових, і допитуваний — ті двоє низько вклонилися, а хлопчина запросив здивованого мандрівника з собою. Якраз в цей же час султан вийшов на прогулянку, і його паланкін проносили коло брами. Тож, султану стало цікаво, кого там допитують вартові.

Здивований й справді несподіваною вдачею, Адрахім пройшов до паланкіну, і султан, розодягнений в біле, з шикарним перснем з великим рубіном на вказівнім пальці правиці, щиро привітав гостя та питав, хто він такий й звідки. Запропонував келих сторічного вина, пригощав кисло-солодкими великими зеленими ягодами винограда, розсівся на подушках з червоних та бузкових шовків та приготувався слухати захоплюючу історію невідомого мандрівника, що той лише в одних лахміттях, однак з напрочуд добрим мечем та пасуючиму тому розкішними піхвами, інкрустованими двома смарагдами.

Адрахім чемно кланявся та дякував за їжу та вино, розповідав про минуле та свій довгий шлях. Бував він купцем та солдатом, бував мореходом, доводилось і корсаром. За життя багато помандрував. Сирота з малих літ, після смерті матері в дитинстві жебракував, і виховувався здебільшого зграями вулиць. Вулиця привчила його що у Смерті не перепитують, і, відповідно — правильним словам та справам, розумінню, коли можна піти домовлятись, а коли все ж-таки — піти проявити силу. Розказував про свій дім у великій землі за трьома океанами, і що там в нього не те, щоби є палац, але маєток не гірший за деякі із бачених на життєвому шлясі замків, і той маєток він збудував на власні кошті, добуті потом та кров’ю — коли своєю, коли ворогів, не без того. І що на свої ж гроші в рідному місті він побудував храм на честь бога, якому до того слугувала лише його покійна матір, і служіння її зводились до тихих колискових молитов надвечір та сором’язливої подяки за їжу, прихисток та життя сина, і маленької, складеної для втіхи малого історії про відчайдушну команду якнайсправжнього небесного човна, і як той човен крізь шторм та грози вертався ніччю після тяжкого бою до рідного порту посеред хмар, і бізань-щогла у нього була розтрощена, а на ледь-вцілілім уламці фоку лишилось останнє, в дірках вітрило, і гребці із піснею на вустах налягали на весла, та відштовхувалися від штормового повітря, і спосилали птахами звістку у любий дім — і по її колисковим найняті до збудованого храму мудрі жерці склали справжні ритуали, таїнства та проповіді, аби з усієї гідністю славити того бога перед народом. Ще говорив, що вдома на нього чекають люба дружина та кмітливий і сильний син, і не бачив сім’ю вже добрячі роки — з того самого дня, як відійшов у мандрівку морем, аби вийти за океан. І був здивований, коли за океаном знайшов іще океан, і ще — а разом з океанами — нові острова та країни, і чим більше знаходив нових земель, тим більше віддалявся від дому, і все менше було можливості отримувати звідти бодай одну звістку, як і надсилати звістки про себе рідній серцю родині. І так рушав морями та океанами, островами та країнами, поки одного дня, попри попередження жерців землі, у якій гостив, не вийшов далі у путь. Відтоді — усе шкереберть: все почалось з отрути, котру принесла впіймана риба. Виглядала, пахла та смакувала вона добряче, але ж ой, небо — від тої риби загинули штурман і кок, половина гребців злягла безсилими, та й сам Адрахім занедужав, то ж думали повертати — але збилися з курсу, і ані порту, ані острова, з котрого кілька днів тому вийшли в море — ні, край, не знайшли, як і не було їх. А далі ніч, шторм, кляті скелі — і, ось, без команди, з уламками човна на березі, сам в лахміттях, але з вірним мечем, за три океани від дому, Адрахім знову у невідомій країні серед чужинців, і єдине, чого бажає — вернутись до своєї землі.

Султан цю розповідь слухав із зачудованістю у очах. Іноді — майже як дитина, плескав у долоні від захвату, іноді — горював та хіба що не рвав на собі тюрбан від відчаю за нещастя гостя. Але що він вирішив остаточно — і на чому наполягав — сьогодні Адрахім зістається в його палаці, і на його честь дадуть такий бенкет, який — в тому він запевняв — по всіх стрічених мандрівником островах та землях, по всіх країнах та знаних йому містах — Адрахім ніколи в житті не бачив, і всі будуть слухати його, безсумнівно, найцікавіші історії, і ледь не до третього після початку бенкета світанку прославляти його ім’я. Або навіть п’ятого. Такі мандрівники у Ґестарії ніколи досі не зустрічались, і таку подію варто відсвяткувати.

Адрахім чемно та трохи ніяково дякував за гостинність і щедрість, але перш за все б хотів відпочити: адже від моря до брам мармурового міста ще був тиждень пішого шляху, і оазиси йому зустрічались тільки на узбережжі, а далі — сама пустеля, дяка небу, хоча б, не обпалююча. І бажав би, якщо є можливість, аби слуги султана подивилися на його човен, і чи знайдуться тут люди, котрі б могли збудувати подібний. За грошима справа не стане.

На згадку про гроші султан тільки сплеснув у долоні, і запевнив гостя, що все зробить за власний кошт, і що гостю нема за що перейматись. І Адрахім повірив султанові, і султан радів зговірливості такого дивного гостя.