Зникнення

Ранок був ясним і прохолодним. Тонке світло сонця проникало крізь вікна, освітлюючи просторий зал, де Іларіс і Гай, батьки Еліни, збиралися в чергову експедицію. На столі вже лежали сувої карт, компас і декілька книг з давніми знаннями про магію провінцій.

— Іларісе, ми взяли всі припаси? — запитала Гай, поправляючи пояс зі шкіри, на якому висів її меч.

— Так, кохана, все готово, — відповів Іларіс, уважно оглядаючи мапу. — Нам варто вирушати зараз, поки туман не піднявся. Дорога буде довгою, а ми маємо дістатися до форту до заходу сонця.

Еліна стояла в кутку кімнати, спостерігаючи за приготуваннями. Вона вже звикла до частих подорожей батьків, які часто вирушали на завдання ордену, щоб досліджувати давні магічні артефакти та руїни. Проте цього разу їй було неспокійно.

— Мамо, тату, ви повернетесь до мого дня народження? — з надією запитала вона, підходячи ближче.

— Звісно, моя люба, — посміхнулася Гай, нахиляючись до неї. — Ми повернемося вчасно і привеземо тобі щось особливе.

— Ти ж знаєш, що ми завжди дотримуємося свого слова, — додав Іларіс, м'яко погладивши Еліну по голові. — Ти ж дівчина сильна, правда?

— Правда, — тихо відповіла Еліна, намагаючись приховати свою тривогу.

Батьки попрощалися з нею і вирушили у дорогу. Еліна стояла біля дверей і дивилася, як вони віддаляються. Десь глибоко в душі вона відчула холодний дотик тривоги, хоча не могла зрозуміти, чому.

Минуло кілька днів. Батьки не поверталися, і Еліна почала хвилюватися. Тітка Марела, яка залишилася з нею на цей час, теж почала проявляти занепокоєння.

— Тітко Марело, чому вони так довго не повертаються? — запитала Еліна одного вечора, сидячи за вечерею.

— Може, їх затримали якісь справи, люба, — спробувала заспокоїти її Марела, хоча в її голосі відчувався натяк на занепокоєння. — Не хвилюйся, вони завжди повертаються.

Наступного ранку до дому прибіг сусід, Тарін, який працював у королівській стайні.

— Марело! — гукнув він, важко дихаючи. — Я щойно повернувся з ринку... Кажуть, що знайшли покинуту карету біля роздоріжжя. Її обгризені вовки... Це карета Іларіса та Гая!

Еліна застигла, почувши ці слова. Її серце билося в грудях, як молот.

— Ні... Це не може бути правдою, — прошепотіла вона, відчуваючи, як сльози навертаються на очі.

— Спокійно, Еліно, — обняла її Марела. — Ми дізнаємося, що сталося. Таріне, збери кілька чоловіків і вирушай на пошуки. Я поїду з вами.

— Я теж поїду, — наполягла Еліна, намагаючись звільнитися з обіймів тітки.

— Ні, люба, — твердо сказала Марела. — Ти залишишся тут. Це небезпечно.

Пошуковий загін вирушив на пошуки батьків Еліни. Вони шукали цілий день, але не знайшли жодних слідів, окрім покинутої карети та кількох відірваних фрагментів одягу. Коли вони повернулися ввечері, обличчя Марели було блідим і змученим.

— Ми нічого не знайшли, — прошепотіла вона, коли Еліна побігла до неї. — Ні слідів, ні доказів... Нічого.

Наступні кілька днів були найважчими у житті Еліни. Вона відчувала себе самотньою, покинутою і розгубленою. Марела вирішила, що найкраще для Еліни — це поїхати до родичів, які жили в іншому місті.

— Ти поїдеш до своєї тітки , — сказала Марела одного вечора. — Вона подбає про тебе. Тут залишатися небезпечно.

— А якщо мама і тато повернуться? — запитала Еліна, відчуваючи, як її серце стискається від болю.

— Ми будемо шукати їх, люба, — запевнила Марела. — Але тобі потрібно бути в безпеці.

Еліна не хотіла залишати свій дім, але розуміла, що тітка має рацію. Вона зібрала свої речі і підготувалася до подорожі. Того ж дня вона вирушила до своєї тітки Елізи, сподіваючись, що колись повернеться додому і знову побачить своїх батьків.

Її подорож була сповнена смутку, але вона знала, що повинна бути сильною. Вона не могла дозволити собі зламатися, адже її батьки завжди казали їй, що найважливіше — це не здаватися, якими б важкими не були обставини.