Розділ 10: Шлях на Північ та Крижані Піки

Після виснажливої сутички у підземеллях Пустелі Вітрів дівчата не гаяли часу. Об'єднавши два осколки Розколотого Дзеркала, Софія відчула, як її зв'язок із магією Еларіусу став ще міцнішим. Кристали м'яко зігрівали долоню і тепер вказували шлях не лише компасом, а й внутрішнім теплом — прямо на холодну, сувору Північ.

Дорога до Крижаних Піків була повною контрастів після спекотних пустель. З кожним днем повітря ставало все свіжішим, а зелені рівнини поступово поступалися місцем величним хвойним лісам, які згодом перетворилися на засніжені тундри.

Щоб подолати таку відстань якомога швидше, Ліра домовилася з місцевими жителями прикордонного поселення про допомогу. Завдяки їхній підтримці дівчата отримали теплий одяг із хутра та упряжку з витривалими вітроходами — місцевими тваринами, схожими на вовків, які чудово бігали по глибокому снігу.

Через три дні невтомного мандрування перед ними постала головна перешкода — Крижані Піки. Гори здіймалися до самих хмар, а їхні вершини вічно ховалися в білих пеленах буревіїв та хижих вітрів.

— Останній фрагмент схований на Вершині Вітрів, у Печері Тисячі Відблисків, — сказала Ліра, кутаючись у теплий шарф і дивлячись на стрімкі льодові схили. — Підніматися туди пішки надзвичайно небезпечно. Будь-який необережний рух чи гучний звук можуть спровокувати сніжну лавину. А ще кажуть, що там живуть крижані вартові, які випробовують серце кожного гостя.

Софія кивнула. Вона відчувала холодний вітер, але всередині неї палав упевнений вогник. Перші два фрагменти навчили її не боятися труднощів.

Дівчата залишили вітроходів біля підніжжя і почали важкий підйом, використовуючи спеціальні магічні кігті, які чіплялися за крижану кірку. Мороз щипав щоки, дихання перетворювалося на густу пару, а снігова завіса намагалася збити їх з ніг. Але осколки в сумці Софії випромінювали приємне тепло, створюючи навколо них захисний бар'єр.

Коли вони нарешті дісталися входу до Печери Тисячі Відблисків, буря зовні на мить стихла. Печера вражала своєю красою: її стіни були всипані мільйонами кристалів льоду, які мерехтіли від найменшого промінчика світла, наче дорогоцінні камені.

Але щойно Софія зробила крок усередину печери, простір перед ними затумарився. З льодових брил почали формуватися три величні постаті, виточені з крижаного каменю та морозного туману. У їхніх руках заблищали прозорі крижані мечі.

— Хто ступає на священну земну кригу? — пролунав дзвінкий, схожий на дзенькіт розбитого скла голос головного вартові. — Щоб отримати останній уламок, ти маєш довести чистоту своїх намірів. Твоє серце не повинно знати сумнівів.

Софія виступила на крок уперед. Вона згадала все: свій рідний дім, переляк у тому темному провулку, свій страх перед невідомим, але також і вірну подругу Ліру, і силу, яку вона знайшла всередині себе. Вона вийняла два вже знайдені осколки, які засяяли яскравим світлом, розтоплюючи мороз навколо.

— Моє серце відкрите, а мета щира, — спокійно та твердо сказала Софія. — Я захищаю світ від Темряви і повертаю рівновагу. Пропустіть нас.

Крижані вартові завмерли. Їхні пронизливі холодні погляди зустрілися з рішучим поглядом дівчини. За секунду крижані мечі опустилися, а вартові розчинилися у морозному тумані, залишаючи вільний прохід углиб печери.

У центрі кришталевої зали на наскельному п'єдесталі лежав третій, останній фрагмент — крижано-блакитний осколок, що світився чистим, мов гірський струмок, сяйвом.

Софія підійшла до нього і простягнула руку. Щойно всі три осколки опинилися поруч, вони самі злетіли в повітря і з м'яким дзенькотом з'єдналися в єдине, ціле прадавнє Розколоте Дзеркало, яке спалахнуло сліпучим веселковим світлом, наповнюючи всю печеру теплом і силою.

Дзеркало було зібрано! Але разом із цим у глибині печери пролунав злий сміх Малакора, і стіни затремтіли — фінальна битва за закриття головного порталу була неминучою..