Прохолода підземного міста-оазису різко змінила пекельну спеку пустелі. Дівчата бігли довгими кам'яними коридорами, стіни яких були вкриті давніми фресками. Дорогу їм вказувало сяйво першого осколка, який у руках Софії пульсував усе частіше й тривожніше.
Нарешті вони вибігли до величезної підземної зали, оточеної масивними колонами. У центрі приміщення, над круглою чашею з прозорою водою, парив другий фрагмент Розколотого Дзеркала. Він мерехтів яскравим синім світлом, освітлюючи темряву.
Але біля самої чаші вже стояв незнайомець у чорному плащі. Він повільно зняв каптур, і Софія здригнулася: перед нею було обличчя того самого нападника, але його шкіра мала блідо-сірий відтінок, а замість зіниць палали холодні крижані вогники.
— Тобі не варто було йти за мною, Софіє, — просичав він, і його голос лунав луною від кам’яних стін. — Я — Малакор, провісник Тіні. Цей осколок стане останнім ключем для повного знищення бар'єра між нашими світами!
Він простягнув рукавицю з довгими пазурами до синього кристала, але Ліра зреагувала миттєво. Вона вихопила лук і випустила сяючу магічну стрілу. Стріла зі свистом пролетіла залу й влучила прямо в руку Малакора, змусивши його відсахнутися й прошипіти від люті.
— Жлюгідні ельфи! — вигукнув Малакор і змахнув руками.
З його тіла вирвалися десятки чорних щупалець із темного диму, які кинулися на дівчат. Ліра спритно ухилялася, випускаючи стрілу за стрілою, але Тінь була занадто сильною — один із потужних ударів відкинув її до кам'яної колони. Вона важко впала на землю, зронивши лук.
— Ліро! — закричала Софія.
— Зверни увагу на мене, Хранителько! — Малакор виріс прямо перед Софією, його темна магія стискала повітря навколо, позбавляючи можливості дихати. — Твій рід давно виродився. Ти нічого не зможеш зробити!
Він заніс над нею клинок із чистої темряви. Здавалося, паніка знову має засліпити дівчину. Але Софія згадала свій шлях: як вона подолала страх у Шёпотному Лісі, як довела свою гідність перед кам'яним вартовим, як пройшла через пустелю. Вона більше не була беззахисною студенткою.
— Ні, Малакоре. Мій рід тільки прокидається! — рішуче вигукнула Софія.
Вона не стала захищатися. Натомість дівчина підняла перший золотаво-фіолетовий осколок угору й спрямувала всю свою нову магічну силу прямо в нього. Осколок спалахнув неймовірно яскравим, сліпучим променем світла.
Це світло вступило в резонанс із другим синім осколком, що парив над чашею. Обидва кристали утворили потужний магічний купол із чистої енергії. Фіолетово-синя хвиля з гуркотом розійшлася по всій залі.
Малакор дико закричав, коли світло торкнулося його тіла. Його темні щупальця почали розпадатися на порох, а сам він, не витримавши чистої магії Хранительки, відлетів назад і врізався в протилежну стіну.
— Це ще не кінець... Головний портал усе одно відкриється! — виплюнув він із люттю, після чого перетворився на згусток чорного диму й стрімко розчинився у тріщині під стелею.
У залі запала тиша.
Софія важко дихала, але впевнено ступила до чаші. Другий, синій осколок повільно опустився до її долоні поруч із першим. З'єднавшись разом, вони утворили вже більше ніж половину прадавнього дзеркала і спалахнули єдиним сяйвом.
Софія підбігла до Ліри й допомогла їй підвестися. — Ти як? Забилася?
— Я в порядку, завдяки тобі, — посміхнулася Ліра, обіймаючи подругу. — Ти була неймовірною! Ми перемогли його і забрали другий осколок!
— Але Малакор втік... — задумливо мовила Софія, дивлячись на сяючі кристали в своїх руках. — І залишився останній, третій фрагмент.
Осколки в її руках запульсували, і в голові Софії з'явилося нове видіння: засніжені, неприступні Крижані Піки на півночі Еларіусу, де на вершині світу в прадавній печері зберігався останній уламок...