Розділ 8: Гонка проти часу та таємниця незнайомця

Видіння розсіялося так само раптово, як і з’явилося. Софія важко дихала, міцно стискаючи в долоні перший осколок Розколотого Дзеркала, який тепер сяяв м’яким золотаво-фіолетовим світлом.

— Софіє, що ти бачила? — стурбовано запитала Ліра, підбігаючи до подруги та притримуючи її за плече. — Ти зблідла!

— Другий фрагмент... він у Пустелі Вітрів, — тихо відповіла Софія, переводячи подих. — Але ми не одні шукаємо дзеркало. Я бачила чоловіка у чорному плащі. Він прямує туди просто зараз. І від нього віє тією ж холодною, мертвою магією, що й від нападника в моєму світі.

Ліра здригнулася, а її вушка-крила тривожно притислися до голови. — Поплічник Тіні... Якщо він першим дістанеться до другого осколка і знищить його або використає для відкриття великих воріт, завіса між світами остаточно впаде. Нам потрібно поспішати!

Дівчата не гаяли ні хвилини. Дякуючи кам’яному вартові за прихисток, вони залишили Старий Храм. Попереду на них чекав довгий і виснажливий шлях на південь — через джунглі та скелясті каньйони прямо до розпечених кордонів Пустелі Вітрів.

З кожним днем подорожі Софія все краще опановувала свій дар. Вона навчилася створювати з фіолетової енергії захисний щит і відчувати коливання магії навколо. Але час грав проти них: компас у руках Ліри показував, що темна постать просувається до мети з дивовижною швидкістю, наче його несла сама Тінь.

За кілька днів виснажливого маршу ліси й зелені пагорби залишилися позаду. Перед мандрівницями відкрився величний і лякаючий краєвид: безкрайнє море золотого піску, над яким здіймалися велетенські піщані вихри. Це була Пустеля Вітрів. Палюче сонце Еларіусу піднімалося над горизонтом, обіцяючи пекельну спеку.

— Дивись! — раптово вигукнула Ліра, вказуючи рукою на високий піщаний бархан неподалік від входу в прадавнє підземне місто-оазис.

Софія примружилася. На вершині бархану, прямо перед входом до стародавніх руїн, вимальовувався чіткий силует у довгому чорному плащі. Подол його одягу розвивався на шаленому вітрі, а навколо ніг клубочилася знайома темна димка.

Незнайомець повільно обернувся. З-під глибокого каптура проблиснули два холодних, крижано-блакитних ока. Він помітив дівчат. На його обличчі з'явилася зверхня, отруйна посмішка. Навіть із такої відстані Софія впізнала цей погляд — це був той самий чоловік, який напав на неї у рідному місті.

— Ти спізнилася, Хранителько, — пролунав у головах дівчат його тихий, зловісний шурхіт.

Чоловік розвернувся і стрімко крокнув у піщаний грот, що вів до серця руїн.

— Ні! Ми не віддамо йому осколок! — вигукнула Софія.

Схопивши Ліру за руку, вона кинулася вперед, прориваючись крізь гарячий вітер і піщану бурю прямо в темну безодню підземного міста...