Розділ 7: Старий Храм і перший осколок

Шлях крізь решту Шепотного Лісу минув напрочуд спокійно. Після того як Софія впевнено розігнала зграю Тіней своєю новою магією, ліс ніби принишк, визнаючи силу мандрівниць. Туман розсіявся, а три срібні місяці яскраво освітлювали стежку, яка вивела дівчат на широкий кам'яний міст.

Під мостом шуміла бурхлива підземна річка, а на протилежному березі з туману виростали величні, але порослі віковим мохом колони та напівзруйновані стіни. Це був Старий Храм — мовчазний вартівник таємниць Еларіусу, що зберігав у своїх надрах перший фрагмент Розколотого Дзеркала.

— Ми на місці, — тихо сказала Ліра, зупинившись перед масивною аркою біля входу. — Компас у моїй руці майже згас, це означає, що осколок зовсім близько. Але будь обережна: такі місця ніколи не бувають порожніми. Стародавні храми завжди охороняють магічні пастки або вартові.

Софія кивнула. Вона відчувала, як усередині неї легким, теплим пульсом відгукується той самий фіолетовий дар, ніби підказуючи правильний напрямок.

Дівчата переступили поріг храму. Всередині панувала велична тиша, яку порушувало лише тихе капання води з високої куполоподібної стелі. Посередині величезної зали стояла кам'яна п'єдесталова колона, на якій ледь помітно мерехтів кристалічний уламок — він переливався всіма кольорами веселки, притягуючи до себе погляди.

Але щойно Софія зробила кілька кроків до п'єдесталу, під їхніми ногами тріснув древній камінь, а підлога навколо колони раптом спалахнула яскравим блакитним рунним світлом.

З темних кутів зали повільно виступила величезна фігура, схожа на велетенського стража, витесеного з чистого каменю та моху. У його порожніх очницях спалахнули червоні вогники, а від гучного голосу, схожого на гуркіт грому, здригнулися стіни храму: — Хто сміє порушувати спокій Сховища? Назвіть своє призначення, смертні, або станьте частиною цього каменю!

Ліра вже натягнула тятиву лука, готуючись до бою, але Софія зупинила її легким рухом руки. Дівчина відчула, що цей кам'яний голіаф — не зла Тінь, а прадавній механічний вартові, створений для перевірки гідності тих, хто шукає осколок.

Софія зробила крок уперед, вийшовши на світло рун, і підняла руку, дозволивши своєму пробудженому фіолетовому дару м'яко засяяти на долоні.

— Ми не вороги, — спокійним і твердим голосом сказала Софія, дивлячись прямо у червоні очі вартові. — Ми прийшли за першим фрагментом Розколотого Дзеркала, щоб закрити розлом і захистити обидва світи. Я — носійка роду хранительок. Пропусти нас.

Вартові завмер. Червоні вогники в його очах на мить змінили колір на м'який золотавий, коли він відчув автентичну магію дівчини. Гуркіт у залі стих. Камінний велетень повільно опустив свою масивну голову і відступив убік, відкриваючи вільний шлях до п'єдесталу.

— Дорогу відкрито, — пролунав глибокий, гумкий голос вартові. — Доведи свою чисту волю до кінця, дитя.

Софія полегшено видихнула, усміхнулася здивованій Лірі й підійшла до п'єдесталу. Вона простягнула руку й обережно торкнулася веселкового уламка. Осколок одразу відірвався від каменя і м'яко опустився на її долоню, розлившись приємним теплом по всьому тілу. Перша частина місії була виконана успішно!

Але коли кристалічний уламок торкнувся шкіри Софії, всередині нього раптом спалахнуло яскраве видіння: зображення другого фрагмента, який знаходився далеко на півдні, серед розпечених пісків Пустелі Вітрів... і постать загадкової людини у чорному плащі, яка вже прямувала туди ж.