Розділ 6: Голоси у темряві та перше випробування

Густий, мов молоко, туман повільно клубочився навколо їхніх ніг. Три срібні місяці ледь пробивалися крізь густі чорні крони вікових дерев, кидаючи на землю химерні, тремтливі тіні.

Софія затамувала подих, міцніше стискаючи ремінці свого рюкзака. Компас у руках Ліри пульсував усе яскравіше, заливаючи їхні обличчя тривожним синюватим сяйвом. Але не світло компаса лякало найбільше — повітря навколо раптом заповнилося дивними звуками.

Спочатку це нагадувало тихий шелест сухого листя, наче хтось невидимий крокував поруч у сутінках. Потім шепіт почав набирати обертів, перетворюючись на тисячі голосів, що зливалися в єдиний монотонний гул. Вони шепотіли щось незрозуміле, але напрочуд знайоме.

— Ліра... ти це чуєш? — ледь чутно прошепотіла Софія, відчуваючи, як волоски на руках стають дибки. — Хто це говорить?

— Не слухай їх! — різко відповіла Ліра, її обличчя напружилося, а пальці міцніше стиснули лук, який вона вже встигла дістати з-за спини. — Це не живі істоти. Це відлуння Шёпотного Лісу. Тіні намагаються заманити мандрівників у пастку, граючи на їхніх найглибших страхах і сумнівах.

Але голоси ставали все гучнішими. Раптом серед загального гулу Софія чітко почула чийсь знайомий, байдужий і холодний голос із її минулого життя — голос нападника з того темного провулку, який казав: «Ти нікуди не втечеш... ти все одно моя пішачка...»

Серце Софії пропустило удар. Старий страх, який, здавалося б, уже почав відступати під натиском нових пригод, спалахнув із новою силою. Ноги налилися свинцем, а перед очима знову попливла чорна пелена. Вона зупинилася, відчуваючи, як втрачає контроль над тілом.

— Софіє! Отямся! Це неправда! — крикнула Ліра, але її голос здавався дівчині якимось далеким, ніби лунав з іншого світу.

У цей критичний момент, коли страх уже майже повністю паралізував волю, на долоні Софії знову спалахнув той самий фіолетовий вогник, про який казав старійшина Ельдар. Дар, що спав у її крові, відчув загрозу і зреагував самостійно.

Тепле пульсуюче світло швидко розтеклося по тілу, розганяючи холодну паніку. Очі Софії різко розплющилися, а свідомість очистилася. Вона подивилася на туманну темряву перед собою і відчула не страх, а раптову, крижану лють до того, що намагалося її зламати.

— Забирайтеся геть! — голосно й рішуче крикнула Софія в темряву.

Вона різко викинула руку вперед, і з її долоні вирвався потужний спалах фіолетової енергії. Хвиля світла прокотилася лісом, розсіваючи туман, мов дим. У той самий міг шість темних постатей із розмитими контурами, що вже майже наблизилися до дівчат, з жахливим вереском розчинилися в повітрі, перетворившись на звичайні попелясті іскри.

Навколо запала тиша — моторошна, але вже справжня тиша нічного лісу.

Ліра здивовано й захоплено дивилася на Софію, опустивши лук. — Тату... Софіє, ти це бачила?! Ти щойно сама відігнала зграю молодших Тіней! Для людини, яка лише вчора потрапила до Еларіусу, це неймовірно!

Софія важко дихала, дивлячись на власну руку, де ще ледь мерехтів залишковий фіолетовий відблиск. Страх повністю зник, поступившись місцем усвідомленню: вона більше не беззахисна жертва.

— Кажеш, ми наближаємося до Старого Храму? — спокійним, але твердим голосом запитала Софія, піднімаючи рюкзак. — Тоді ходімо. Ми гаємо час.

Ліра широко усміхнулася, в її очах читалася щира повага до нової подруги, і впевнено кивнула. Компас у її руках тепер світився рівним, спокійним блакитним світлом, вказуючи пряму дорогу крізь дерева, що вже рідшали.