Розділ 3: Дорога до селища та перші таємниці

Дорога до селища виявилася набагато цікавішою, ніж Софія могла уявити. Вони йшли вузькою стежкою, яка світилася м'яким блакитним світлом під кожним кроком. Ліра дорогою намагалася розвіяти страхи нової знайомої й розповідала про Еларіус.

Виявилося, що цей світ живе за рахунок прадавньої магії, джерелом якої є велике Серце Лісу — могутній кристалічний артефакт, захований глибоко в горах. Але останнім часом магія почала слабшати, через що у різних куточках світу почали з'являтися небезпечні розломи та дивні аномалії. Можливо, саме один із таких нестабільних порталів і затягнув Софію з її рідного міста.

— А чому на тебе напали у твоєму світі? — раптово запитала Ліра, зупинившись біля куща з великими квітами, що нагадували дзвіночки, і простягнувши Софії один із них (він виявився дуже солодким на смак і надав сил).

Софія зітхнула, згадуючи той жахливий вечір: — Я сама не знаю... Я просто йшла пізно ввечері після довгих іспитів. Напевно, звичайний грабіжник. У моєму світі, на жаль, багато небезпек на вулицях, і люди часто бувають жорстокими.

Ліра співчутливо похитала головою: — Жорстокість є скрізь, навіть у нас. Але тут, у Еларіусу, з'явилося дещо страшніше за звичайних злочинців. Тінь… Так ми називаємо істот, які проникають крізь тріщини у просторі. Вони харчуються страхом і життєвою енергією.

Від цих слів по спині Софії пробегли мурахи. Вона раптом згадала холодне відчуття рук нападника і ту чорну пелену перед очима. Чи міг той напад бути пов'язаний із чимось більшим, ніж просто пограбування? Чи не була та постать звичайною людиною?

Моргуючи від роздумів, Софія раптово помітила, як крізь крони велетенських дерев пробивається тепле світло. За кілька хвилин вони вийшли на простору галявину, де розкинулося невелике, але неймовірно затишне селище. Будиночки тут були витесані прямо у стовбурах гігантських дерев або збудовані на гілках, а між ними натягнуті мотузкові мости, що виблискували ліхтариками у формі вогненних метеликів.

Жителі селища — такі ж істоти з витонченими вушками та м'якими рисами обличчя — мирно займалися своїми справами. Дехто здивовано дивився на незнайомку в земному одязі, але ніхто не виявляв агресії.

— Ось ми й прийшли, — усміхнулася Ліра, показуючи на двоповерховий будиночок із плетеними стінами, біля якого пахло чимось дуже смачним і трав'яним. — Це мій дім. Спочатку відпочинеш, поп'єш гарячого чаю з гірських трав, а завтра зранку підемо до старійшини Ельдара. Він якраз живе нагорі, біля самого підніжжя Великого Дерева.

Софія вдячно кивнула. Хоча страх і тривога за дім все ще стискали серце, поряд із новою подругою їй стало трохи спокійніше. Вони зайшли всередину, і поки Ліра заварювала чай, Софія підійшла до вікна, дивлячись на три срібні місяці у нічному небі Еларіусу. Вона ще не знала, які випробування чекають на неї попереду, але відчувала одне: її старе життя залишилося позаду, а нова, неймовірна історія тільки починається.