Глава 5. Розійтися, але залишитися друзями ?️?

Еліана

Другий рік у Франції почався зовсім не так, як я очікувала.

Навчання ставало складнішим.

Мої друзі були поруч.

Я звикла до Парижа.

Але одна річ давно змінилася.

Ми з Хан Юном почали віддалятися.

Не через сварку.

Не через зраду.

Просто життя поступово повело нас різними дорогами.

Розмова

Того вечора ми зателефонували одне одному.

— Привіт, — сказала я.

— Привіт.

Кілька секунд ми просто мовчали.

Колись нам завжди було про що говорити.

А тепер між нами була тиша.

— Хан Юн...

— Я теж хотів поговорити.

Я глибоко вдихнула.

— Тоді скажи першим.

Він усміхнувся сумно.

— Думаю, ми обоє розуміємо, що сталося.

Я опустила очі.

— Так.

— Ми змінилися.

— Так.

— І наші життя стали зовсім різними.

Я витерла сльозу.

— Я не хочу тебе втрачати.

— Я теж.

Без образ

Я довго мовчала.

Потім сказала:

— Можливо, нам потрібно розійтися.

Хан Юн заплющив очі.

Було видно, що йому боляче.

— Ти впевнена?

— Так.

— Ти більше мене не любиш?

Я замислилася.

— Я люблю тебе.

Він подивився на мене.

— Тоді чому?

— Бо іноді любов змінюється.

Я тихо продовжила:

— Я не хочу, щоб наші стосунки перетворилися на постійне очікування дзвінка, образи через відстань і почуття провини.

Він кивнув.

— Я розумію.

Останні слова

Ми обоє плакали.

Але ніхто не кричав.

Ніхто нікого не звинувачував.

Хан Юн усміхнувся крізь сльози.

— Знаєш, я все одно хочу залишитися твоїм другом.

Я теж усміхнулася.

— Я цього хочу.

— Тоді домовилися?

— Домовилися.

— І ти будеш щаслива?

— Буду.

— Добре.

Він помовчав.

— Тільки не забувай мене.

Я засміялася крізь сльози.

— Як я можу забути людину, яка була частиною мого життя стільки років?

Він теж засміявся.

— Тоді... друзі?

Я кивнула.

— Друзі.

Париж

Після розмови я вийшла на балкон.

Париж був тихим.

Я плакала.

Але це були не сльози від ненависті.

Це були сльози прощання з одним етапом мого життя.

Я не шкодувала.

Хан Юн був важливою людиною для мене.

І завжди нею залишиться.

Просто тепер наші дороги розходилися.

Друзі поруч

Наступного дня Софі одразу помітила, що я сумна.

— Що сталося?

Я розповіла їй усе.

Вона обійняла мене.

— Ти в порядку?

— Так.

— Точно?

— Так. Просто боляче.

Амелі сіла поруч.

— Це нормально.

Томас приніс мені каву.

— Офіційні ліки від розбитого серця.

Я засміялася.

— Дякую.

Лео подивився на мене.

— Пам'ятай: закінчення стосунків не означає закінчення життя.

Я кивнула.

— Знаю.

Новий початок

Через кілька днів я знову зайшла до університету.

І вперше не відчувала, що чогось мені не вистачає.

Я була сама.

Але не самотня.

У мене були друзі.

У мене була сім'я.

У мене були мрії.

І попереду було ціле життя.

Я дістала телефон.

Від Хан Юна прийшло повідомлення:

«Бережи себе, друже».

Я усміхнулася й відповіла:

«І ти себе бережи. Друже».

Я поклала телефон у кишеню.

І пішла вперед.

Без образ. Без жалю. Без повернення назад.

Тільки майбутнє. 🌸🇫🇷