Глава 4. Рік ???

Еліана

Минув рік.

Рік відтоді, як я вперше ступила на французьку землю з валізою в руці й страхом у серці.

Тоді я не знала, чи зможу звикнути.

Не знала, чи знайду друзів.

Не знала, чи витримаю відстань від родини.

А тепер, стоячи біля вікна своєї квартири, я дивилася на Париж і усміхалася.

— Я справді це зробила...

Один рік змін

За цей рік змінилося майже все.

Я стала впевненіше говорити французькою.

Навчання вже не лякало.

Я знала викладачів, улюблені аудиторії та навіть ті місця в бібліотеці, де найкраще було вчитися.

А головне — у мене з'явилися друзі.

Софі. Амелі. Томас. Лео.

Ми стали справжньою маленькою командою.

Софі одного разу сказала:

— Ти пам'ятаєш, якою була в перший день?

— Так.

— Ти стояла посеред коридору з таким обличчям, ніби університет зараз тебе з'їсть.

Я засміялася.

— А ти сказала, що допоможеш мені.

— І врятувала твоє життя.

— Ти просто показала мені аудиторію.

— Саме так. Героїня.

Ми обидві розсміялися.

Наша коробка

Одного вечора ми згадали про маленьку коробку з нашими мріями.

— Сьогодні рівно рік! — вигукнула Амелі.

Томас поставив коробку на стіл.

— Ну що, відкриваємо?

— Відкриваємо.

Кожен дістав свій папірець.

Я розгорнула свій.

«Знайти себе і побудувати життя, яким я буду пишатися».

Я перечитала його кілька разів.

Софі подивилася на мене.

— І?

Я усміхнулася.

— Думаю, я на правильному шляху.

Лео кивнув.

— Навіть більше.

— Що?

— Ти вже стала іншою людиною.

Я подивилася на нього.

— Якою?

— Щасливішою.

Я нічого не відповіла.

Бо він мав рацію.

Дзвінок додому

Увечері я зателефонувала мамі.

— Привіт, мамо.

— Привіт, донечко. Сьогодні рівно рік?

— Так.

— Я навіть не вірю, що так швидко.

— Я теж.

Мама усміхнулася через екран.

— Як твої друзі?

— Чудово. Вони вже майже як сім'я.

— Я рада.

Потім вона запитала:

— Ти щаслива?

Я подивилася у вікно.

— Так.

І цього разу відповідь була ще впевненішою.

— Дуже.

Мама кивнула.

— Тоді залишайся там стільки, скільки потрібно тобі.

Я усміхнулася.

— Я люблю тебе.

— І я тебе.

Хан Юн

Після дзвінка мамі я отримала повідомлення від Хан Юна.

«Вітаю з першим роком у Франції».

Я усміхнулася.

Ми не бачилися весь цей час.

Він не прилітав.

Я не поверталася.

Але ми залишалися близькими.

Ми розмовляли, коли мали час.

Підтримували одне одного.

І навчилися не боятися відстані.

Я написала:

«Дякую. Я сумую».

Через хвилину:

«Я теж. Але я пишаюся тобою».

Я поклала телефон.

І зрозуміла одну просту річ:

любов не завжди означає бути поруч щодня.

Іноді це означає дозволити людині йти до своєї мрії.

Новий етап

Наступного ранку я стояла перед університетом.

Рік тому я дивилася на цю будівлю як на щось величезне й чуже.

Тепер вона була частиною мого життя.

Софі підійшла до мене.

— Готова до другого року?

Я усміхнулася.

— Більше ніж готова.

— Тоді ходімо.

Ми зайшли всередину.

Я озирнулася.

Один рік позаду.

Попереду ще багато навчання, друзів, подорожей, мрій і дорослого життя.

І цього разу я вже точно знала:

мені не потрібно повертатися назад.

Я дивлюся тільки вперед.

А моє майбутнє починається саме зараз. 🌸🇫🇷✨