Глава 3. Нове знайомство і нові друзі ???

Еліана

Минув уже місяць відтоді, як я приїхала до Франції.

За цей час Париж перестав здаватися чужим.

Я вже знала дорогу до університету, свою улюблену кав'ярню і навіть маленький парк, де любила сидіти після занять.

Але найбільше мені подобалося те, що тут я поступово знаходила своїх людей.

Не друзів моїх батьків.

Не знайомих моєї сім'ї.

А саме своїх.

Нове знайомство

Того ранку я запізнювалася на лекцію.

Я бігла коридором із книгами в руках і раптом врізалася в когось.

— Ой!

Усі книги впали на підлогу.

— Вибач! — одночасно сказали ми.

Я підняла голову.

Переді мною стояв хлопець із темним волоссям і доброзичливою усмішкою.

— Ти ціла?

— Так. Просто трохи незграбна.

Він засміявся.

— Тоді нас двоє.

Він почав збирати мої книги.

— Я Лео.

— Еліана.

— Ти новенька?

— Не зовсім. Я тут уже місяць.

— Тоді ти ще новенька.

— А ти?

— Третій курс.

Він простягнув мені останню книгу.

— Тримай.

— Дякую.

— До речі, твоя аудиторія на іншому поверсі.

Я широко відкрила очі.

— Що?!

— Якщо побіжиш, ще встигнеш.

— Дякую, Лео!

Я помчала сходами.

— Побачимося, Еліано!

Я обернулася й усміхнулася.

— Побачимося!

Нові друзі

Після занять Софі познайомила мене зі своїми друзями.

— Це Томас.

Хлопець підняв руку.

— Привіт.

— А це Амелі.

Дівчина усміхнулася.

— Нарешті ми з тобою познайомилися.

— Нарешті?

— Софі весь місяць про тебе розповідала.

— Софі!

Софі засміялася.

— Що? Я просто сказала, що ти класна.

Я засміялася.

Ми пішли разом у кафе.

За одним столиком ми говорили кілька годин.

Про навчання.

Про музику.

Про подорожі.

Про улюблені фільми.

Про мрії.

І я раптом зрозуміла, що давно так не сміялася.

Їхня компанія

Томас був веселим і постійно жартував.

Амелі була спокійною, але якщо щось говорила — усі слухали.

Софі була тією людиною, яка могла знайти пригоди навіть там, де їх не існувало.

А Лео...

Лео просто був Лео.

Він приєднався до нас трохи пізніше.

— Я пропустив щось цікаве?

— Ти пропустив двадцять хвилин суперечки про те, яка піца найкраща, — сказала Софі.

— І хто переміг?

Томас підняв руку.

— Я.

Амелі похитала головою.

— Ніхто не переміг.

Я засміялася.

Мені подобалася ця компанія.

Маленька традиція

Через кілька днів у нас з'явилася традиція.

Щоп'ятниці після занять ми зустрічалися в одному маленькому кафе.

Кожен приносив щось своє.

Хтось — книги.

Хтось — музику.

Хтось — фотографії.

А одного вечора Софі сказала:

— Давайте кожен напише на папері одну свою мрію.

— Навіщо? — запитав Томас.

— Просто.

Ми написали.

Я довго думала.

А потім написала:

«Знайти себе і побудувати життя, яким я буду пишатися».

Я склала папірець.

— Не показуємо?

— Не показуємо, — погодилася Амелі.

Ми поклали всі записки в маленьку коробку.

— Відкриємо через рік, — запропонувала Софі.

— Домовилися.

Париж увечері

Після кафе ми вийшли на вулицю.

Париж світився тисячами вогнів.

Я йшла поруч із новими друзями й раптом відчула дивне тепло.

Я була далеко від дому.

Але вже не почувалася самотньою.

Лео подивився на мене.

— Еліана.

— Що?

— Ти часто посміхаєшся.

— Хіба це погано?

— Ні. Просто раніше ти була дуже серйозною.

Я задумалася.

Мабуть, він мав рацію.

— Я просто знайшла хороших друзів.

Софі одразу втрутилася:

— Найкращих!

— Не перебільшуй.

— Я ніколи не перебільшую!

Усі засміялися.

Я подивилася на них.

Новий університет. Нове місто. Нові друзі. Нові мрії.

Саме цього я хотіла.

І тепер моє життя справді починалося.

Не через когось.

Не заради когось.

Для себе. 🌸🇫🇷✨