Глава 2. Тільки майбутнє ???

Еліана

Я прокинулася рано-вранці від сонячного світла.

Першою думкою було вчорашнє повідомлення.

Я взяла телефон, подивилася на нього й усміхнулася.

А потім видалила його.

— Ні, — тихо сказала я собі. — Досить.

Я приїхала до Франції не для того, щоб знову жити страхами минулого.

Тут немає минулого.

Є тільки я.

Моє навчання.

Мої мрії.

Моє майбутнє.

Я поклала телефон у сумку й пішла до університету.

Новий день

— Еліана!

Я обернулася.

Це була Софі.

— Доброго ранку!

— Доброго!

Ми разом зайшли до університету.

— Ну що, готова до другого дня?

— Тепер так.

— Учора ти виглядала так, ніби заблукаєш у перші п'ять хвилин.

Я засміялася.

— Я вже знаю дорогу.

— Тоді ти офіційно стала парижанкою.

— Ще ні.

— Сьогодні підемо після занять у центр?

Я кивнула.

— Із задоволенням.

Навчання

Лекція тривала майже дві години.

Я уважно записувала все в зошит.

Мені подобалося це відчуття.

Ніхто не стояв над душею.

Ніхто не казав, якою я повинна бути.

Я сама обирала, куди йти.

Сама вирішувала, ким хочу стати.

Коли викладач попросив мене відповісти, я впевнено підняла голову.

— Еліана?

— Так.

Я відповіла французькою.

Викладач усміхнувся.

— Дуже добре.

Я повернулася на своє місце.

Софі прошепотіла:

— Ти молодець.

Я усміхнулася.

Ось заради чого я сюди приїхала.

Після занять

Ми гуляли вулицями Парижа.

Я фотографувала все підряд.

Будинки.

Кав'ярні.

Вулиці.

Старі балкони.

Ейфелеву вежу.

Софі сміялася:

— Ти вже зробила сто фотографій.

— Сто сім.

— Боже.

— Це моє нове життя. Я хочу все запам'ятати.

Вона подивилася на мене.

— Ти щаслива?

Я зупинилася.

Подивилася на Париж.

— Так.

І цього разу сказала це абсолютно чесно.

Дзвінок додому

Увечері я зателефонувала мамі.

— Привіт, мамо.

— Як ти?

— Чудово.

— Поїла?

Я засміялася.

— Так.

— Навчання?

— Дуже подобається.

Мама трохи помовчала.

— Ти сумуєш?

Я подивилася у вікно.

— Звичайно. Але я щаслива.

— Тоді я теж щаслива.

— Мамо...

— Що?

— Не переживай за мене.

Вона тихо засміялася.

— Я твоя мама. Я завжди буду переживати.

— Знаю.

— Але я тобі довіряю.

Я усміхнулася.

— Люблю тебе.

— І я тебе.

Ми попрощалися.

Я поклала телефон на стіл.

Без поспіху

Я знала, що Хан Юн мене любить.

І я теж його любила.

Але ми домовилися не поспішати.

Він не прилетить до Франції.

Я не покину навчання заради стосунків.

Ми залишимося на відстані й будемо підтримувати одне одного.

Бо зараз у мене є важлива мета.

Стати тією, ким я хочу бути.

Я відкрила ноутбук і почала працювати над навчальним проєктом.

За вікном світився Париж.

Я подивилася на нічне місто й тихо сказала:

— Моє минуле залишилося вдома.

Я посміхнулася.

— А тут у мене тільки майбутнє.

І вперше за довгий час мені не було страшно.

Бо я була не чиєюсь донькою.

Не частиною чиєїсь легенди.

Не просто дівчиною Хан Юна.

Я була Еліана.

Студентка у Франції.

І це був лише початок. 🌸🇫🇷✨