Глава 1. Франція ??✨

Еліана

Франція зустріла мене дощем.

Я стояла біля вікна маленької квартири, яку зняла на перші місяці навчання, і дивилася, як краплі повільно спускаються по склу.

Париж.

Я справді була тут.

Ще кілька місяців тому я сиділа вдома поруч із мамою, F-4 і своїми друзями. А тепер між мною та ними були тисячі кілометрів.

Я дістала телефон.

На екрані було повідомлення від мами:

«Ти вже заселилася? Не забудь поїсти. І напиши, коли прокинешся».

Я засміялася.

Навіть за тисячі кілометрів мама залишалася мамою.

Я відповіла:

«Все добре. Я вже вдома. Люблю тебе ❤️»

Майже одразу прийшла відповідь:

«І я тебе. Бережи себе».

Я притиснула телефон до грудей.

— Я теж тебе люблю, мамо...

Нове життя

Наступного ранку я прокинулася рано.

Одягнулася, взяла сумку й вийшла на вулицю.

Навколо були зовсім незнайомі люди.

Хтось поспішав на роботу.

Хтось сидів у маленьких кафе.

А я просто йшла вперед.

Мені було страшно.

Але водночас я відчувала свободу.

Тут мене ніхто не знав.

Ніхто не знав історії моєї сім'ї.

Ніхто не знав про F-4.

Ніхто не знав, через що пройшла моя мама.

Тут я могла бути просто Еліаною.

Студенткою.

Дівчиною, яка починає життя спочатку.

Університет

Я зайшла до університету й одразу зрозуміла, що загубилася.

— Чудово, Еліано, — прошепотіла я. — Перший день, а ти вже не знаєш, куди йти.

— Вам допомогти?

Я повернулася.

Переді мною стояла дівчина приблизно мого віку.

— Так... Я шукаю аудиторію 204.

Вона усміхнулася.

— Я теж туди.

— Серйозно?

— Так. Я Софі.

— Еліана.

— Приємно познайомитися.

Ми разом пішли коридором.

— Ти звідки?

— Китай.

Софі здивовано підняла брови.

— Ти так добре говориш французькою.

— Я довго вчила.

— А чому Франція?

Я замислилася.

— Хотіла почати нове життя.

Софі усміхнулася.

— Тоді ти приїхала саме туди, куди треба.

Після занять

Після університету я пішла гуляти містом.

Париж був зовсім іншим, ніж на фотографіях.

Живим.

Гучним.

Красивим.

Я зайшла до маленької кав'ярні.

Замовила каву й сіла біля вікна.

Телефон знову завібрував.

Хан Юн.

Я усміхнулася.

— Привіт.

— Привіт, — почувся його голос. — Як ти?

— Добре.

— Не бреши.

— Чому ти так думаєш?

— Бо я знаю тебе.

Я засміялася.

— Мені подобається Париж.

— А мені не подобається, що між нами така відстань.

Я замовкла.

— Мені теж.

— Я сумую.

— Я теж сумую.

На кілька секунд запала тиша.

Потім він сказав:

— Я приїду.

Я засміялася.

— Не говори дурниць.

— Я серйозно.

— Хан Юн...

— Еліано, я не хочу, щоб ти проходила через усе це сама.

Я тихо відповіла:

— Я не сама.

— Хто з тобою?

Я подивилася у вікно.

— Париж.

Він засміявся.

— Дуже смішно.