Епілог

-- Мігель, запиши час смерті. Вона настала десь близько двох днів тому, судячи зі стану тіла, - сказав поліцейський, роздивляючись дівчину. - Смерть наступила в результаті ножових поранень. І я з впевненістю можу сказати, що вона нанесла їх собі сама.

— Що, прямо в День Мертвих? - здивувався його напарник. - Це самогубство?

Повітря в кімнаті пахло дезінфікуючим засобом і старими дерев’яними панелями, відлуння кроків по коридору віддавалося моторошним відлунням. Вона була ще досить молода, десь двадцять п’ять років, з блідим обличчям і світлим волоссям, яке тьмяно відбивало світло лампи. Але тепер це все вже не мало значення. Труп пролежав кілька днів, а судмедексперт міг лише констатувати очевидне. Смерть від ножових ран, і швидше за все власноруч. Чоловік хотів би провести додаткову експертизу, та розумів, що це вже не перший подібний випадок, коли свято забирає своє.

От тільки чому саме вона? Судячи з вигляду, точно не місцева. Шкіра занадто світла для Мексики, де сонце майже завжди безперешкодно пекло обличчя. Хтось спеціально приїхав сюди, з якоюсь метою, і щось пішло не так. Маркос намагався скласти логічну теорію, але думки плуталися, як нитки старої павутини. В цей момент до них підійшов Карлос, колега, який уважно переглядав документи, намагаючись ідентифікувати загиблу.

— Це Каміла Ларсон, - повідомив Карлос, голос його був холодним і офіційним. – Вона приїхала з Лондона першого листопада, якраз у День Мертвих. Рік тому її батька знайшли з перерізаними венами у власному будинку. Чоловік довго боровся з проблемами здоров’я, і йому залишалося жити недовго.

— Ти звідки це дізнався? – здивовано перепитав Маркос, нахиляючись над тілом, наче він шукав у його очах хоч якусь підказку.

— Інтернет знає все, - відповів Карлос із сумною посмішкою. - Існувала версія, що саме вона могла вбити батька, і певний час Каміла перебувала під наглядом психіатрів. Насильницька смерть розглядалася, але доказів не було. Можливо, вона вирішила втекти від минулого? Ніж, що лежить поруч із тілом, належав її батькові, і саме ним він здійснив самогубство.

Маркос мовчки кивнув. Тепер стало більш зрозуміло, чому Каміла приїхала до Мексики — пройти ритуал, прикликати духів, можливо, навіть спробувати спокутувати свою провину чи знайти відповідь від батька. Але вона не знала головного правила: de Muertos не дозволяє заходити тим, хто має тяжкий гріх на душі. І тому її спіткала кара, невблаганна й неминуча.

Поліцейські встали у мовчазній згоді. Вони вже бачили подібне не раз, і Маркос знав, що розтин не покаже серйозних фізичних ушкоджень, які можна документувати. Це ще одна справа, яка залишиться нерозкритою, як сотні інших таємничих смертей, що виникають щороку під час свята.

В кімнаті залишилися тільки холодні стіни, що мовчки спостерігали за всім. Вони були свідками нової жертви El Día de Muertos, свідками того, як свобода — лише ілюзія, а плата за тяжкий гріх може бути вічною. Маркос відчував це, бо неодноразово стикався із цим — з невидимим, незбагненним законом, що діє поза межами логіки й людської моралі.

— Чи буде вона останньою? — прошепотів Карлос, не зводячи очей із тіла.

Маркос мовчав. Він не міг відповісти. І не через страх, а через розуміння, що деякі речі виходять за межі людського контролю. Світ був більший, ніж вони могли охопити, і інколи цей світ справді карав, залишаючи лише тіні й легенди. Легенди, які житимуть доти, доки хтось наважиться знехтувати правилом, доки хтось прийде до de Muertos із тяжким серцем, шукаючи відповіді там, де вона не призначена людям.

Тільки тиша залишалася, мов холодна завіса, що нагадувала: тут немає компромісу, немає милосердя. Є лише свято, що триває, і пам’ять про тих, хто заплатив надто високу ціну. І навіть коли наступного року вулиці знову заповняться танцями, сміхом і квітами, хтось десь усе одно залишиться у тіні, чекаючи своєї черги.

І Маркос знав: El Día de Muertos не зупиниться.