Глава 3

Я досить добре запам’ятала дорогу до de Muertos, тому йшла туди без жодних підказок. Сонце світило над містом, але всередині мене панував дивний неспокій. Серце б’ється швидше, дихання частішає, а руки мимоволі стискають ніж у кишені. Ні, це не страх. Це хвилювання, напруження перед чимось невідомим, перед тим, що могло перевернути моє уявлення про реальність. Я завжди любила історії про жахи, переглядала старі фільми, читала моторошні легенди, але ніколи не розуміла, чому героїні завжди повертаються туди, де їх чекає небезпека. А тепер я сама йду в саме таке місце. Чи насправді тут чекає щось дивне? Я не дізнаюся, поки не спробую. І саме це робить серце трішки важким, але одночасно збудженим, немов я готуюся до невідомої пригоди.

Церква зустріла мене неабиякою тишею й холодом. Це дивно, адже зараз будній день, і місто мало б шуміти, як зазвичай. Чи всі ще сплять після святкування El Día de Muertos? А може, тут завжди так тихо, і це була особливість старої будівлі. Кам’яні стіни та старе дерево випромінювали холод, який пробирав до кісток. Листопад, холодні ранки — можна списати на це, але я відчувала щось більше: сам простір наче дихав минулим, енергією тих, хто приходив сюди десятиліттями, щоб віддати шану померлим.

Я зняла куртку, сіла на підлогу й не відводила погляду від вівтаря. На ньому не було нічого екстраординарного — свічки, квіти, фотографії, невеличкі предмети, що колись належали померлим. Але щось магічне притягувало погляд, змушуючи відчувати незрозумілу енергію, наче повітря навколо наповнене тінями й спогадами. Можливо, я просто неправильно провела ритуал минулого разу, і тому нічого не сталося? А може, час і місце потребують своєї миті? Варто було спробувати ще через рік? Ні, тут щось інше, щось реальне. Тут не фільм жахів, тут – реальність. І на вулиці – день, сонце, люди, сміх і музика, і ніякого монстра.

Я закрила очі, прислухаючись до звуків міста, що поступово стишувалися. Кроки, сміх, гул голосів — усе зливалося в тишу, що огортала мене, як тепла ковдра, але одночасно і налякувала. Час тут здавався іншим, повільнішим, розтягнутим, і я відчувала, що кожен звук стає значущим, кожен шурхіт або шелест може приховувати щось більше. І раптом десь із темного кута почувся чіткий крок, який змусив серце здригнутись.

Рука автоматично потягнулася до ножа. Інстинкти кричали про небезпеку. І справді — переді мною з’явився хлопець. Світле коротке волосся, блакитні очі, ідеально випрасуваний костюм. Він не виглядав місцевим, скоріше так само приїжджим, як і я.

— Я не хотів вас налякати, — посміхнувся він ідеально білими зубами. — У нас тут не часто бувають гості.

— У вас? — здивовано спитала я. — Тобто ви тут живете?

— Неподалік. Закохався у Мексику й вирішив залишитися назавжди, — відповів він дивною посмішкою. — Мене звати Мієдо.

— Каміла, — представилася я.

Я трохи розслабилася, але ніж не випускала. Його ім’я перекладалося як «страх», і це тривожило. Він дивно стояв у темряві, спостерігаючи за мною, і кожен м’яз тіла напружився, готовий до будь-якої небезпеки. Кожен інстинкт кричав: краще піти.

Я зробила крок назад. Він не кліпнув, продовжуючи стежити. Посмішка почала здаватися нещирою, а очі блищали у темряві, немов він знав щось, чого я ще не усвідомлювала.

— Кудись зібралися, Каміло? — його голос перетворився на шепіт, холодний і моторошний. — Татові це не сподобається, адже він чекає на свою донечку.

Тепер я знала точно: це не людина. Розвернувшись, я побігла до дверей. Та щось ніби тягнуло назад, як невидима сила. Повітря стало густим і важким, наче дихати було важче, а кожен крок піднімав відлуння тремтіння. Позаду почувся шипучий звук, моторошний шепіт, і я мусила обернутися.

Переді мною не залишилося нічого людського. Високе, двометрове, руки майже до колін з гострими пазурами. Колір шкіри — зеленуватий, очей майже не видно через величезний рот із іклами, що перекривав усе обличчя. Страх охопив мене, але я не кричала. Лише міцніше стискала ніж, відчуваючи рішучість у кожному м’язі.

— Тобі не варто було сюди приходити, Каміло. De Muertos не пробачає страшних гріхів. І ми знаємо твій секрет, — прошипіло воно. — Ти не вийдеш звідси. Тебе чекають вічні страждання.

Я чекала, поки воно наблизиться. І коли залишився лише крок, різко встромила ніж у горлянку істоти. Воно заревло, і стіни церкви затряслися. Кров бризнула на мене, але істота не відступала. Голосно реготало, і моторошний звук прокотився приміщенням.

— Тобі не втекти від себе, Каміло. Ти такий самий монстр, як і я.

— Це ми ще побачимо, — відповіла я, не відводячи погляду.

Різко витягнувши ніж, я знову завдала удару. Кров текла, істота намагалася зупинити кровотечу лапами, але марно. Я відчувала, як контроль повертається, як страх поступається рішучості, як тіло починає діяти самостійно, інстинктивно.

Тепер нічого не стримувало мене. Я кинулася до дверей. Світло сонця вдарило у обличчя, сліпуче і неймовірне. Я врятувалася. Дихання прискорене, серце калатає, а ноги тремтять від адреналіну. Мета виконана — вижити. А про батька? Зараз це вже другорядне. Головне — я жива, і переді мною ще є шанс повернутися до всього, що чекає попереду.