Глава 2

Отямилася я на підлозі старої церкви de Muertos. Відчуття були неприємними: тіло тремтіло від холоду й виснаження, розум намагався осмислити те, що щойно сталося. Але найгіршим було розчарування. Все моє очікування, всі надії — і жодної відповіді. Я так хотіла почути батька, вибачитися перед ним, розповісти, як сильно люблю. Але нічого не сталося. Ні тепла, ні знаку, ні дивного шепоту, що іноді обіцяють легенди. І причина того, що нічого не вдалося, була очевидна — чи принаймні я так намагалася переконати себе.

Рік тому мого батька не стало. Він довго боровся з раком, але програвав, і кожен день його страждання здавався мені нескінченним. Я намагалася полегшити його біль, бути поруч, тримати його руку, говорити слова, які могли хоча б трохи зігріти. Та коли він пішов, часу на прощання не залишилося. Я не встигла сказати головного — «прощавай», «вибач мене», «я тебе люблю». Може, справді потрібно було лише більше терпіння, більше віри, або час, аби ритуал подіяв. Але ні, це не фільм, і, схоже, нічого паранормального насправді не існує. Це просто свято, спосіб вшанувати померлих, традиція, що передається з покоління в покоління. І все.

Можливо, варто приєднатися до святкувань, як роблять місцеві. Дивитися, як вони танцюють, співають, ставлять маленькі вівтарі, приносить їжу, смаколики, цукрові черепи. Але ні. Я була занадто розчарована. Я просто встала, зібрала речі й попрямувала до свого будиночка.

Чому все у цьому світі має бути таким несправедливим? Моя мати померла, коли я була дитиною, і я ледве пам’ятаю її обличчя. Ліки не діяли, лише допомога могла полегшити її страждання, але згодом і її не стало. Тепер батько… Я залишилася зовсім одна. І життя продовжується, немов нічого й не сталося. Треба якось навчитися жити далі, треба знаходити сили рухатися, навіть коли серце тоне у сумі. Я ще раз озирнулася на вівтар. Він стояв у тихій темряві, сяючи від залишків свічок, але нічого не змінилося. Я очікувала чогось іншого, і, можливо, саме це розчарування робило мене такою крихкою.

Вийшовши на вулицю, я вдихнула свіже повітря, наповнене ароматами квітів, спецій і смаженого кукурудзяного хліба. Люди сміялися, бігали, тримаючи в руках яскраві декорації та маленькі дари для померлих. Це було дивно — свято мертвих, а навколо сміх і музика. Чому вони не плачуть, не страждають? Та, мабуть, це частина культури — святкувати життя тих, кого вже немає, а не сумувати за ними. Я попрямувала до будиночка, прагнучи тиші й спокою.

На вулиці мене мало не збила жінка, закручена у яскравий святковий костюм. Вона не вибачилася, не звернула на мене уваги — як ніби всі люди на цей день перестають бачити інших. І я вже й не дивувалася такому ставленню. Мене дивувало лише одне: стара жінка, що сиділа на своєму звичному місці, тихо шепотіла щось собі під ніс. Я абсолютно нічого не розуміла через мовний бар’єр, але щось у її інтонаціях викликало тривогу. Її донька підходила, намагалася заспокоїти її, але час від часу вказувала на мене пальцем. Серце стискалося від неприємного передчуття. Я поспішила до свого будиночка, прагнучи сховатися від чужих очей і їхніх загадкових поглядів.

Прийнявши душ, я лягти не могла — сон не приходив, апетит зник. Телевізор, що мовчав мені з екрана, транслював усе іспанською, і це лише додавало відчуття відчуження. Мій погляд впав на ніж, який я обережно ховала. Це був останній подарунок батька. Лезо виблискувало у світлі сонця, холодне й водночас чарівне, нагадуючи про його присутність і про ту силу, що він залишив мені. Неодноразово цей ніж виручав мене, даючи можливість захиститися або допомогти іншим. Його присутність заспокоювала, давала відчуття контролю.

Але думки все одно поверталися до того, що сталося в церкві. Чому ритуал не спрацював? Можливо, йому просто потрібно було дати час, і тоді я б відчула його присутність? Можливо, я щось неправильно зробила? Я мала повернутися, уважніше все оглянути, підготуватися і спробувати ще раз. Лише так я зможу відчути, що зробила все можливе, щоб зустріти батька.

Я вдягнулася тепер біль зручно, взяла з собою ніж. Хоча насправді він був мені потрібен не для нападу чи захисту, а скоріше як талісман — символ сили та рішучості. У місті, де святкування Дня Мертвих наповнює вулиці людьми, я могла натрапити на кого завгодно: божевільного, п’яного або просто нетерплячого. Але моя мета була зовсім інша. Я йшла не заради розваг, не для того, щоб спостерігати за святом, а щоб говорити з батьком. Бо поки я не зроблю цього, спокою не буде ніколи.

Кожен крок наближав мене до церкви, до старого вівтаря, до моменту, який міг змінити все. Серце билося швидко, думки плуталися між страхом і надією, а ніж у руці відчувався холодним, але водночас давало відчуття підтримки. Я йшла, знаючи: тепер відступати пізно. Відчуття, що відбувається щось важливе, перепліталося з тривогою. Моя мета була ясною, і я була готова зробити все для того, щоб її досягти — поговорити з батьком, отримати відповідь, знайти хоч краплину заспокоєння для своєї душі.