Глава 1

Мексика… Я ніколи не була тут раніше. Ця країна знаходиться за тисячі миль від мого рідного Лондона, і, чесно кажучи, я ніколи особливо не прагнула подорожувати в такі далекі краї. Я завжди любила знайоме, комфортне, впорядковане: вузькі вулички Камден-таун, дощові дні над Темзою, запах свіжого чаю і туман, що огортає місто вечорами. Мексика здавалася мені занадто яскравою, хаотичною, сповненою запахів і кольорів, які могли б викликати у мене лише головний біль. І все ж… дещо змусило мене змінити своє рішення.

Рівно рік тому я втратила батька. Він був для мене найважливішою людиною, з якою я могла говорити годинами, сміятися над дурницями і мовчати, знаючи, що цього достатньо. Він давно хворів, і я бачила, як його тіло слабне, як втома повільно затягує його у свою невидиму пастку. Але я ніколи не думала, що цей день настане так швидко. Коли батько пішов, я не встигла попрощатися. Не встигла сказати ті слова, які носила в серці стільки років: «Я тебе люблю», «Пробач мене», «Я завжди буду пам’ятати». Ті слова залишилися невисловленими, і тепер вони тяжкі, як каміння у грудях, що перешкоджає диханню.

Тому, коли я дізналася про El Día de Muertos — Мексиканське Свято Мертвих, яке дає шанс зустрітися з тими, кого вже немає серед живих, я не вагалася ні секунди. Купила квиток, забронювала будиночок на тиждень, якраз біля найстарішого вівтаря країни. Саме там, згідно з легендами, можна відчути присутність духів у їхній чистій формі, без обмежень звичайного світу. Мій план був простий, але ризикований: приїхати, підготувати все необхідне для ритуалу і спробувати з’єднатися з батьком.

Мексика зустріла мене ясним небом, легким вітром і запахом спецій, змішаним із солодким ароматом квітів. Після довгого перельоту ноги відчували втому, спина — дискомфорт, а думки роїлися, як мухи, що не дають спокою. Але серце билося швидше, бо день, на який я чекала, настав. Я сіла в таксі і попрямувала до будиночку, одночасно переглядаючи нотатки з ритуалу: точний порядок розташування свічок, квітів, їжі, а також правильні слова і формули для виклику. Я знала, що не можна робити нічого випадково. Може, інші приїздять сюди заради туристичної екзотики, але я приїхала за правдою — за останньою можливістю.

Ритуал вимагав суворої дисципліни. Поки все місто святкувало, прикрашало вулиці, ставило маленькі вівтарі на тротуарах, я мала бути зосереджена. Місцеві обходили старий вівтар стороною — він мав погану славу. Казали, що останній, хто наважився провести тут ритуал, зійшов з розуму. Я не збиралася повторювати чужі помилки, але й не могла відступити.

Таксі зупинилося, я розплатилася і вийшла на вулицю. Сонце вже хилось за дахами, розсипаючи по місту золоті промені. Повітря пахло квітами, спеційними травами і свіжим хлібом. Кожен крок дав мені відчуття, що місто дихає разом зі мною. Але часу було мало — ритуал починався рівно о дев’ятій, а стрілка вже наближалася до восьмої.

Я ледве знаходила будинок у вузьких вуличках. Номери не завжди були видні. І тоді я помітила літню жінку, що сиділа на кріслі біля свого дому. Її погляд зупинив мене, холодний і уважний, ніби вона бачила крізь мене.

— Перепрошую, — звернулася я, намагаючись не видавати страху. — А де тут будинок номер вісім?

Вона заговорила швидко іспанською. Я нічого не зрозуміла, і раптом серце стислося від відчуття невидимого застереження. Я зупинилася, спостерігаючи за нею, і відчула, що її очі слідкують за кожним моїм рухом. У той момент з’явилася молода жінка. Вона швидко щось сказала старшій, а потім подивилася на мене з посмішкою. 

— Доброго дня! - відповіла вона. — Ось ваш будинок, через дорогу. Тут номери не завжди видно.

— Дякую, — відповіла я, відчуваючи полегшення, і поспішила далі.

Погляд старої залишався у моїй свідомості, як тінь, що переслідує. Але мета була важливішою за страх. Я дісталася будиночка і почала підготовку до ритуалу.

Очистка простору була важливою: вимести негативну енергію, запалити свічки у правильному порядку, розставити квіти і символічні жертви — цукрові черепи, улюблені страви батька, фрукти, алкоголь. Кожен крок відчувався ритуалом, що вимагав уваги та поваги. Час повільно тягнувся, поки я приводила все до ладу.

Стрілка показала восьму годину. За ритуалом, виклик мав початися о дев’ятій, тому я ще мала час на останнє налаштування. На вулицях святкування було у розпалі. Кожен дім сяяв свічками, прикрашений кольоровими квітами, стрічками, фотографіями покійних. Діти бігали, сміялися, тримаючи у руках цукрові черепи, а дорослі готували улюблені частування для тих, кого вже немає. Дівчата у костюмах Катріни додавали святкової атмосферності. Я б могла порадуватися разом з ними, відчути магію свята, але серце тягло мене до іншого, важливішого завдання.

Через кілька хвилин я опинилася перед старою церквою de Muertos. Вона виглядала покинутою, темною, але всередині підтримувався порядок. Священний вівтар займав центр приміщення, сяючи від свічок і маленьких дарів. Я задавала собі питання: як часто місцеві звертаються сюди, і чи помічають вони щось надприродне?

Я ніколи не вірила в магію, завжди залишалася скептиком. Але зараз я мала сказати батькові дуже важливу річ. Я запалила свічку, відкрила стару книгу і почала читати призив. Слова лилися, як музика. Ніхто не бачив мене, і, здавалося, це лишався тихий обряд у темряві.

Коли я закінчила читати, нічого не сталося. Можливо, це лише легенда, можливо — дитяча забавка. Я посиділа ще трохи, відчуваючи розчарування. Було важко повірити у щось, що не підтверджується очевидними доказами. Я вирішила піти до будиночка і обдумати наступні кроки.

Але тоді, раптом, у голові запаморочилося, і світ провалився у темряву. Абсолютну, глуху темряву. Я відчула, як серце калатає, а розум зупинився на одному: щось почалося. Значить таки другий варіант…