Дослідник власної долі

Я не знаю чи правильно я проживаю своє життя. В той час поки мої колеги створили власні сім'ї, я одинока продовжую насолоджуватися власним життям. Хай воно і йде врозріз з сподіваннями інших людей. 

Всі ці події, які відкриваються мені останнім часом, гель вибивають мене з колії і змущують переглядати свої погляди на життя. 

Я розумію, що саме я була вибрана для чогось більшого ніж просто шукач натхнення в покинутих будівлях. 

Але  шукати  відповідей часом буває дуже складно і навіть моторошно, особливо самій, без супергероя, як в книжках, де двоє відновлюють рівновагу, де змагаються пліч о пліч зі злом та відновлюють справедливість. 

Ці думки ніяк не покидади мою голову і ще більше заганяли в бездну. 

З понеділка почався насичений тиджень роботи, хоча думками всі були на відпочинку. Я сумлінно виконувала свою роботу, набираючи більше замовлень ніж зазвичай. Після колективного відпочинку, я відчувала нереально потужний приплив енергії, це була ніби компенсація за пережиті емоції. 

Коли тиждень завершився, я вирішила повернутися в будинок Алі. Певно я мені потрібно завершити місію там. З нього все почалось і якщо я опинилась в тому місті і в той час, отже все не просто так. 

Якесь дивне відчуття охопило мої ноги перед будинком Алі, я глянула на двері, а під ними крутилася та сама кішка чи кіт, який приходить коли я потрапляю в халепу. 

Я спробувала подумати, що мені робити та відповіді не було. Трохи лячно без її відповідей, але я тут, отже потрібно йти. 

Я зайшла в будинок, як до себе додому, прямо до ванної кімнати, там вже сиділа та дівчина і лезом водила по зап'ясті. Ніби розмірковувала чи вираховувала траєкторію. 

Стій, - гукнула я, - як враз, лезо випало з її руки і закотилось під тумбу. 

Вона глянула на мене, дивним поглядом відчаю і промовила:

-Він йде на війну, а мені самій тут робити нема чого. 

-Є! Звичайно є, ти носишь дитинку під серцем, ви мусите жити. 

Вона глянула на мене трохи спантеличено і очі її наповнились дощем. 

-Ти повинна жити заради Алі, тепер вона твій приорітет. 

-Аля?! - моє улюблене ім'я - Алевтина. - і ніжно обняла свій живіт. 

Мені здалось, що я все зробила правильно, швиденько, піднялась на гору, але картинка там змінилась, дівчина сиділа не сама, з чоловіком з великим шрамом на обличчі, вони гойдали люлюку з дитиною.

 - Це він? - запитала я дівчини, та  нвіть не повернулась.Так ніби мене там зовсім не було, лише відблиск від амулету світлів на стіні. 

Я вийшла на двір, де крутилась та сама кішка, присіла, щоб запитати в неї, погладила її і зрозуміла, що деколи кішка, це просто кішка з красивими зеленими очима. 

Я повернулась відчуттям виконаного обов'язку, я не хотіла більше шукати відповідей, все, абсолютно все влаштовувало і приносило відчуття спокою і безпеки. Це відчуття, яке я довго шукала і не знаходила. 

Я вирішила і далі шукати історію покинутих, а по ходу, розбиратися із завданнями долі. 

Впоралася раз, наступний буде легше. 

Я відкрила мейл, щоб написати Алі листа, що я була в будинку і яке враження він залишив по собі. Проглядаючи надходження, я знайшла лист від майстра амулету, якого раніше не було, в ньому, як я пам'ятала були і ескізи і саме замовлення. І тоді я зрозуміла, що це не паралельна реальність, а моя сьогоденна.