Надприродне на природі

Всі мої колеги вже сиділи в невеличкому бусі і дочікували мене. Я підбігла до шефа вибачитись:

-Анатолійвич, sorry, я запізнилась, - вже хотіла шукати собі виправдання, як він мене перебив. 

-Все гаразд, ти вчасно. Всі прийшли заздалегідь. 

Я поглянула на фітнес браслет і справді, я ще з запасом в 10 хвилин. 

В бусі місце було біля Анюти, наша бухгалтерка і просто хороша людина, завжди готова вислухати, порадити чи просто підтримати. Вона мене завжди підтримувала, поки ми з шефом шукали спільну мову. 

Я по натурі цілеспрямована і прямолінійна, плести інтриги не моя фішка, а от зняти з когось рожеві окуляри - завжди будь ласка. Я легко могла сказати, що нарада скучна і попроситися піти робити свою роботу. Я перша бігла з роботи додому, перша стояла в черзі за премією і перша отримала подвійну надбавку за щирість. 

Коли Анатолій Анатолійович тримав в руках конверт з премією і запитав чи справді я вважаю, що заслуговую на цю премію, я відповіла:

-Звісно ні, я заслуговую на дві такі. 

Отже я сіла біля Анюти і всі наші балачки були про офіс, аж до самого місця призначення. Їхали ми не довго, але дорога втомила більшість колег. 11 наших і двоє, певно із запрошених шефом, для підтримання бойового духа команди. Раз в місяць я беру на себе всю логістику і отримую непоганий бонус, в той час коли інші стараються заробити його щодня потроху. 

Нам сказали, що ми одна команда, назвали нас лісовими вовками і примусили, розкладати намети, які привезли з собою ті люди. 

Один чоловік відрекомендував себе як Едуард психолог по роботі з персоналом. Він роздав нам складені намети, роздав завдання, поділитись по парам і спробувати спільними силами добитися успіху. Потім дав завданння розпалити вогнище, зібрати гілок також в парах. Щоб не виглядати смішно, наші хлопці обєдналися з дівчатами, а нам з Анею, дістались ми. 

Я довгих 20 хвилин, дивилася, як народ мучається зі своїми завданнями, хіхікаючи в долоню. 

Коли мене психолог поклав по центру нашого так званого табору і попросив, хіби хизуючись зібрати намети, щоб показати команді, що всі рівні. 

Анатолійович, махав йому, що це погана ідея, але Едуард гнув свою лінію. 

Втомлені колеги, повсідались на ковдри чи просто траву, а я за 10 хвилин, які мені виділив Едуард, розклала 3 намета і розпалила вогнище. 

Скажу чесно, дружелюбність колег було видно відразу, когось розлютило моє вміння справлятися з складними ситуаціями, а когось надихнуло. Сергій відразу підхопив мою хвилю і разом з Анютою розклали ще два намета. 

Як винагороду, психолог доручив мені зібрати дров для багаття. А я не горда, пішла в гущавку і вийшла на галявину де дівчина, дуже вродлива скромно вдягнена з довгою косою, в яку були вплетені стрічки, гуляла. 

Ну це на перший погляд гуляла, за пару хвилин, я зрозуміла, що вона на когось чекає, виглядає то в один то в інший бік. 

Де ж ти - пролунало в моїй голові. 

Я тут - озвалась я, та вона ніби не почула. Тоді я підійшла майже впритул. Я витягнули свою руку вперед, щоб доторкнутися до неї, але рука пройшла наскрізь, наче голограма. 

Я страшенно злякалася, відчуття в тілі дикої тривоги і паніки охопили все моє тіло, я бігла так швидко, як лише могла, а в голові лунав її голос:

Де ж ти?... Де ж ти?... 

Я добігла до велетенського дерева, яке було оповите густим плющем, я вперлась об нього, тримаючись за правий біг в якому страшенно щось кололо. Я хапала повітря, як востаннє, моїм обличчям стікав піт і пекли м'язи. 

Я порахувала до 30, доки змогла хоч трохи заспокоїти своє тіло, я вже дихала спокійніше і голос в голові, ставав все тихіше і тихіше. 

Стараючись знайти вихід до свого світу я наткнулась на купку дров і взяла пару штук. З кушів мене схвати за руку Анатолійович. 

-Ель, не ображайся на того психа, я вже урізав йому його долю, давай я понесу. 

Так швидко, я ще не переключалась, не рахуючи сьогоднішній ранок і автоматично віддала йому дрова. 

-Все гаразд, - ледве вимовила я і пішла слідом за ним. 

-Зараз ти розслабишся, - сказав шеф, а я напружилась. 

Він привів мене в одиноке місце серед кущів, де Еліна, друга незнайомка, вже розкладала полотно на траві і діставала масляні фарби. 

На полотно вона надавила різних відтінків зеленого, білий і жовтий вверху. Дала мені широкий пензель і сказала розмазувати в довільному напрямку. 

Я не противилась, пензель сам ліг комфортно в руку і я почала релаксувати. Я відчула тепло, яке проходить по моєму тілу, спокій і я нарешті заспокоїлися. Розмальовуючи полотно, я непомітила, як вони пішли, на душі було спокійно і добре, я ніби все життя цим займаюсь. Поруч на траві я помітила інші фарби і додала коричних гілок, в цілому вийшло гарно. Я витерла пензля в ганчірку і приступила до жовтого, пальцем додала помаранчевого і вдивилась і захід сонця на своїй картині. 

-Вибачте, ви не бачили моєї Юстини? - озвався до мене дивний парубок. 

-Бачила - спокійно відповіла я, ніби знала його все життя. Від дерева з плющем прямо аж до галявини. 

-Велике спасибі - сказав він і зник за кущами. 

Сказати, що я здивована, нічого не сказати. Я перевела погляд на картину і в ту ж мить, переді мною стояла Еліна і хвалила мою роботу. Потім вона попросила мене приєднатися до інших, які вже нанизували мясо на шампури для пікнуку.

-Хвилинку, - попросила я, щоб перевести дух і прожити те, що я щойно побачила. 

Коли вона мене залишила, я почала збирати фарби бо чемонадану, який залишила Еліна. Біля моєї руки потерлася та сама чорна кішка. 

-Молодець. 

Але як? - запитала я в своїй голові.

-Телепатія - відповіла кішка.