Будинок Алі 2.0

Коли Аля проходила стажування в нащому офісі, всі відносились до неї, як до посторонньої людини, навіть частини меблів. Ні привіт, тобі зранку, ні потеревенити в обідній час. 

Ми ж з нею проводили багато часу, цікава, така собі особистість з цілим багажем веселих історій. Аля одна з небагатьох, які проповідують сімейні цінності, не просто любов з головою, а саме сімейні вечори та традиції. В її історіях, завжди була крапля містики, яка з нею ставалась, її переслідували речі, які для інших були просто дурницями. 

Одеого такого дня, в обідній час, Аля розповідала про містичний будинок її прабабусі, в якому не було місця журбі чи злу. Там завжди пахло миром. Коли вона ще малою приходила, до своєї бабусі Алі, яка отримала цей будинок в спадок в поганому настрої, то переступаючи поріг все змінювалось, ніби, якась енергія наповнювала її, витісняючи гнів і поганий настрій. А потім енергія радості продовжувпла жити в ній ще пару днів. На питання бабусі в чому секрет, бабуся відповідала, що то таємниця будинку, яку пояснити вона не може і розгадати її також. Аля часто запрошувпла мене, просто зайти туди і відчути, але в мене все не знаходилось часу, а потім Аля поїхала. Мама Алі не захотіла дбати про будинок, але і продавати теж не згодилась. Подруга, якщо можна її так назвати, тимчасова, планувала колись, з родиною переїхати туди, в колиску своєї юності. 

А я набравшись сил, надягла амулет і вирішила врешті розібратися з тим будинком. Напередодні, я читала багато статей про нюхові рецептори та їх можливості. Нюх пов'язаний з відділом мозку, що відповідає за формування спогадів. І віднесення емоцій до певних подій. 

Здається, все зрозуміло, але чому мій нюх прив'язав до мене чужі спогади і про що говорив майстер, які 17 років чи бува не сплутав з кимось. Запитань все ж залишалось більше ніж відповідей. 

Ось я знов стою перед будинком, з заплющеними очима вслухаюсь до можливтх щурів. Тихо. 

Я переступаю поріг, двері відчинені, на диво, хоча де ключ, я знаю завдяки довгому язику Алі.  

Той самий коридор і та ванна кімната, вирішую роздивитись інші кімнати. Підіймаючись нагору, відчуваю протяг, хоча всі вікна та двері зачинені, сходи риплять, а вітер наче несе мене на гору, хутчіше. Почуваючи себе дивно, вирішую не йти до ванної, а роздивитись будинок, з боку шукача натхнення, а не містики. Стає лячно йти далі і я вже жалію, що не прийшла сюди з Алею. Я тепло вдягнена, але холодок так і бігає моєю шкірою, ніби ось-ось щось повинно статись. Проходжу повз зачинену кімнату, далі коридором другого поверху, які раптом амулет на моїй шиї стає дико гарячим, а це не можливо, адже він дерев'яний. Я дивлюсь на нього, а він відблискує кольорами веселки на ту кімнату, яку я пройшла. 

Була не була, заходжу. Кімната сонячної сторони добре освітлена, не така сіра, як ванна кімната і кухня. Переступивши поріг, я думала, що переступаю портав в інший вимір, але ні, я просто зайшла в кімнату, незрозумілого призначення. Всі меблі були накриті білими простинями, на стінах не було картин, а стіни ніжно лілового кольору. Можливо це робочий кабінет, а може спальня, хоча який робочий кабінет, раніше дистанційної роботи не було. Ніяк не могла зконцентруватися на минулому часі того будинку. 

Щоб пролити світло на цю кімнату, я обережно зняла простирадло з, як виявилося трюмо. Вже на останніх сантиметрах, я плмітила, як за простирадлом тягнеться невеличкий флакон і за мить я лечу, як воротар нашої збірної України, щоб не дати розбитись малій історії. Та удача сьогодні не на моєму боці, крихке скельце розбивається і вмить кімнату охоплює зарах конвалії. Я аж здригнулась, невже я знов попаду в чиюсь реальність, я настільки напружилась, що аж дихати забула. Але нічого не відбулося, я перевела дихання і продовжила огляд кімнати, підійшла в притул до підвіконня і виглянула у вікно, сонце засліпило мене і я почула, як хтось позаду мене наспівує колискову. Я повільно повернулась, перед очима ще мерехтіли сорні цятки, але погляд поволі наводив різкість. 

Кімната набула свого тодішного вигляду. На стілці сиділа та сама дівчина, що і у ванній і колисала в люлюці дитинку, наспівуючи колискову. В кімнаті панувала хороша атмосфера, дівчина посміхалася, очі її були щасливі. Також раптово, мою голову пробив різкий головний біль, я заплющила очі, і прижала скроні. В кімнаті стало холодно і темно, на подвір'ї гавкав чийсь собака. Мій байк припаркований біля входу просто зник. 

Мені пора - подумала я і швиденько покинула будинок. Вийшовши за ворота, мене чекав мій залізний кінь, який щвидко домчав мене додому.