Розділ 9. Місцеві легенди.

Ранкове сонце розбудило місто, і Захар, як і обіцяв, вже чекав Мирославу біля під'їзду. Вони швидко сіли в машину і вирушили в напрямку колишнього маєтку Вишневецьких, де зараз знаходилася міська художня галерея.

Маєток Вишневецьких вразив своєю величчю навіть у ранковому серпанку. Будівля, фотографію якої вони бачили в газеті, постала перед ними у всій своїй красі – вишукані лінії фасаду, високі вікна, ажурні балкони, все дихало аристократичним спокоєм та витонченістю. Галерея ще не була відкрита для відвідувачів, і тиша ранкового міста огортала старий маєток, створюючи атмосферу загадковості та віддаленості від буденності.

Директор художньої галереї, привітний чоловік середнього віку, зустрів їх у просторому холі, прикрашеному картинами місцевих художників. Мирослава та Захар представилися та коротко розповіли про мету свого візиту – пошук інформації про колишніх власників маєтку, родину Вишневецьких. Директор уважно вислухав їхню розповідь, висловив співчуття до їхніх пошуків, але зізнався, що детальною інформацією про родину Вишневецьких не володіє.

— На жаль, історією маєтку ми займаємося в основному з архітектурної точки зору, — пояснив директор, розводячи руками. — Про колишніх власників відомо небагато, лише загальні факти, що були заможні інтелігенти, меценати. Але, — він задумливо почухав підборіддя, — можу вам порадити звернутися до нашої краєзнавиці, пані Катерини Михайлівни. Вона працює неподалік, у міському краєзнавчому музеї. Вона справжній знавець історії нашого міста, особливо старовини та місцевих легенд. Думаю, вона зможе вам допомогти.

Директор люб'язно надав їм адресу музею та ім'я краєзнавці, і вже за кілька хвилин Мирослава та Захар опинилися перед дверима міського краєзнавчого музею, що розташовувався у старовинній будівлі неподалік від галереї.

Музей зустрів їх прохолодою та запахом старовини. В невеликому кабінеті, заваленому книгами, картами та старовинними документами, їх чекала пані Катерина – літня жінка з мудрим поглядом та доброзичливою усмішкою. Мирослава та Захар знову представилися та розповіли про свій пошук, про газетну статтю, про родину Вишневецьких. Катерина Михайлівна уважно вислухала їх, час від часу киваючи головою, і в її очах запалювався вогник зацікавлення. Коли Мирослава закінчила розповідь, краєзнавиця посміхнулася тепло і сказала:

— Вишневецькі… так, була така родина. Відомі були люди в місті, інтелігенція, меценати. Маєток їхній і досі стоїть, краса неймовірна. Історія їхня, правда, трагічна, як і багатьох родин в ті часи.

Мирослава з надією в голосі запитала:

— Катерино Михайлівно, можливо, ви знаєте більше про родину Вишневецьких? Про їхню доньку? Будь-яка інформація буде для нас цінною.

Пані Катерина задумалася на мить, перебираючи в пам’яті спогади та місцеві легенди, що передавалися з покоління в покоління. Захар слухав мовчки, скептично підібгавши губи. — Ой, легенд про Вишневецьких багато ходить, — почала пані Катерина тихо, ніби повертаючись у далеке минуле. — Кажуть, рід їхній давній. Інтелігентні були, освічені, місто шанували, багато для нього зробили. А потім прийшла радянська влада, і все змінилося… Маєток відібрали, сім'ю розкуркулили… як тоді модно було казати.

Мирослава уважно слухала краєзнавцю, бачачи в її розповіді цінне джерело інформації про колективну пам'ять та емоційне сприйняття подій.
— А що саме сталося з родиною Вишневецьких? — запитав Захар стримано, намагаючись надати розмові більш фактологічного русла. — Чи відомо щось про їхню подальшу долю?

Пані Катерина зітхнула важко, ніби відчуваючи біль минулого, що знову оживав у її пам’яті. Вона подивилася на Мирославу та Захара з сумним виразом очей, наче зважуючи, скільки правди можна розповісти незнайомцям про давні міські трагедії.

— Ох, Вишневецькі… — почала вона тихо, її голос звучав ніби віддалений відгомін минулого. — Це ж була гордість нашого міста, інтелігентна, освічена родина. Володимир Вишневецький, голова родини, відомий в місті лікар, хірург від Бога, як казали люди. Дружина його, пані Софія, з давнього шляхетського роду, освічена жінка, меценатка, скільки добра для міста зробила, школи підтримувала, сиротинці… Діти в них були – Анна, красуня та розумниця, і син Юрій, ще зовсім юний, гімназист. Сім'я була зразкова, шанована в усьому місті.

Пані Катерина замовкла на мить, наче збираючись з думками, а потім продовжила розповідь, її голос звучав ще тихіше, сповнений болю та співчуття.

— А потім прийшли ці страшні часи… голод, розруха, влада змінилася… І почалося … розкуркулення, репресії… Вишневецьких зразу ж примітили, як "ворожий елемент", як "буржуїв". Маєток їхній сподобався місцевим комісарам, вирішили відібрати, на "потреби революції". Приїхали одного дня, озброєні, як бандити… Виселяти … пан Володимир вийшов їм назустріч, хотів говорити, просити … а вони … — голос краєзнавці затремтів, очі наповнилися сльозами. — … а вони його прямо там, на порозі, застрелили… на очах у Софії і дітей… Жах що творився… крики, плач… а вони … байдужі, як камені… Тіло пана Володимира кинули на подвір’ї, а пані Софію з дітьми вигнали з дому … в чому були, в тому й випхали… Навіть речей не дали зібрати, нічого не дозволили взяти з собою. Випхали і все… в зиму, в голод…

Катерина Михайлівна замовкла, витираючи сльози краєм хустки. В кабінеті запала важка тиша, наповнена болем минулого. Мирослава здригнулася, відчуваючи холод жахливої сцени виселення, що постала перед її уявою. Серце стиснулося від співчуття до родини Вишневецьких, до їхньої трагедії, що стала символом безжальності історії. Захар мовчав, вражений емоційною розповіддю краєзнавці, скептицизм повністю відступив перед обличчям людського горя.

— А що сталося з пані Софією та дітьми? — тихо запитала Мирослава, її голос звучав ледь чутно. — Чи відомо щось про їхню подальшу долю?

Пані Катерина зітхнула знову, з гіркотою в голосі відповідаючи:

— Кажуть, пішли вони в нікуди… без дому, без засобів до існування… в той страшний голодний рік… Люди бачили їх потім в місті, жебракували, голодні, знесилені… А потім … зникли… Кажуть, померли всі троє від голоду чи від хвороб десь в тих бараках для бездомних, що на околиці міста були. Ніхто точно не знає, де їхні могили, чи є вони взагалі… Часи тоді страшні були, людей не щадили, ніхто не рахував … Трагедія українського народу… — вона знову замовкла, опустивши очі в підлогу.