Розділ 4.Перший контакт з іншим світом.

Мирослава легко постукала у ледь прочинені двері кабінету Ірини й зайшла всередину. Подруга вже чекала на неї, сидячи за своїм робочим столом, на якому акуратно лежали кілька медичних карт та видрукованих документів. В кабінеті панувала атмосфера напруженого очікування, яка відчувалася майже фізично. Звичний затишок кавових розмов зник, залишивши місце нервовому передчуттю невідомого. Мирослава поглянула на годинник – час зустрічі наближався, повідомлення з адресою та номером кабінету Захару вона надіслала одразу після дзвінка.

   Ірина  підвела  погляд,  зустрічаючи  Мирославу  легкою  посмішкою,  що  не  приховувала  внутрішнього  хвилювання.  

—  Привіт,  Мирославо.  Добре,  що  ти  завітала  раніше.  Я  тут  …  вся  як  на  голках.

   —  Привіт,  Іринко,  —  відповіла  Мирослава,  підходячи  ближче  до  столу  і  сідаючи  у  крісло  для  відвідувачів.  —  Я  теж,  зізнаюся,  нервую.  Це  ж  треба  було  нам  додуматися  до  такого  …  —  вона  жестом  обвела  рукою  кабінет,  ніби  маючи  на  увазі  всю  ситуацію  цілком.  —  Ситуація  …  дійсно  неординарна.  Для  обох  нас.  Але  …  сподіваюся,  цей  ризик  виправданий.  Ми  ж  все  робимо  заради  Віктора.

   Ірина  зітхнула,  відкидаючись  на  спинку  крісла.  

—  Саме  так,  заради  Віктора.  І  ще  …  —  вона  замовкла  на  мить,  підбираючи  слова,  —  і  з  професійної  цікавості,  як  не  дивно  це  звучить.  Я  досі  не  зовсім  розумію,  на  що  ми  йдемо,  Мирославо.  Запрошувати  в  лікарню  …  фахівця  з  паранормальних  явищ  …  це  виглядає  як  кадри  з  містичного  фільму,  а  не  як  професійна  консультація.  Але  …  —  вона  махнула  рукою  в  жесті  безпорадності,  —  як  ти  і  сказала,  ми  в  глухому  куті.  І  якщо  є  хоч  якась  надія  …  хай  навіть  така  …  абсурдна  …  варто  спробувати.  Хоч  би  зрозуміти,  що  це  все  означає.

      Мирослава  кивнула,  співчутливо  поклавши  руку  на  руку  подруги.  

—  Ми  все  зможемо,  Іринко.  Разом.  І  цей  …  Захар  …  сподіваюся,  він  дійсно  допоможе  нам  хоч  чимсь.  Принаймні,  не  зашкодить  —  вона  додала  з  легкою  іронією,  намагаючись  розрядити  напружену  атмосферу. Будемо  сподіватися  на  його  професіоналізм.  Хоч  би  яким  нетрадиційним  він  не  був.

   Ірина  тихо  розсміялася,  вперше  за  цей  ранок,  і  навіть  помітно  повеселішала.  

—  Так,  будемо  сподіватися.  І  готуватися  до  несподіванок.  Бо  з  таким  "експертом",  як  Захар  …  все  можливо.  —  Вона  поглянула  на  годинник  на  стіні.  —  До  речі,  йому  вже  скоро  бути.  Ти  йому  точно  надіслала  адресу  і  номер  кабінету?  Щоб  він  не  заблукав  у  наших  коридорах.

   —  Так,  надіслала,  не  хвилюйся,  —  запевнила  Мирослава,   —  Він  знайде  дорогу.  І  можливо,  він  приведе  нас  до  відповіді.  Або  хоча  б  до  нового  розуміння  цієї  заплутаної  справи.  В  будь-якому  випадку,  ми  будемо  діяти  разом.  І  підтримувати  одна  одну.  Як  завжди.

   Обі  жінки  переглянулися  з  легкими  посмішками,  ніби  цей  короткий  дружній  діалог  допоміг  зменшити  напругу  очікування  і  зміцнити  їхню  професійну  рішучість.  Атмосфера  в  кабінеті  стала  трохи  світлішою,  хоч  тінь  невизначеності  та  тривоги  все  ще  висіла  в  повітрі,  передчуваючи  прихід  загадкового  Захара  та  початок  нового  етапу  розслідування  справи  Віктора  Кравченка.

   Раптове, але  тихе  постукування  у  двері  кабінету  розрізало  напружену  тишу  очікування.  Мирослава  здригнулася,  виходячи  зі  свого  задумливого  стану,  і  поглянула  на  Ірину.  Та  кивнула  ледве  помітно,  ніби  підтверджуючи  –  це  він.  Захар.

   Серце  Мирослави  забилося  частіше,  суміш  професійної  цікавості  та  невизначеного  передчуття  стиснула  її  груди.  Вона  підвелася  з  крісла,  роблячи  крок  до  дверей,  готова  зустріти  загадкового  експерта.

   Ірина  також  підвелася,  тримаючись  біля  свого  столу,  наче  шукаючи  в  ньому  опору  у  цей  непевний  момент.  На  її  обличчі  читалася  стримана  напруга,  змішана  з  професійною  цікавістю,  хоч  тінь  скепсису  ще  не  зникла  з  її  погляду.

   Мирослава  глибоко  вдихнула,  зібралася  з  думками  і  голосно  мовила:  

—  Заходьте!

   Двері  тихенько  відчинилися,  і  на  порозі  з’явилася  фігура  Захара.  Перше  враження  виявилося  …  несподіваним,  але  водночас  і  відповідним  до  створеного  нею  образу.

      Захар  мовчазно  ввійшов  до  кабінету,  закриваючи  за  собою  двері  тихим  рухом  руки.  Він  зупинився  на  порозі,  оглядаючи  кімнату  швидким,  оцінюючим  поглядом,  що  ніби  ковзав  по  стінах,  меблях  та  особах  жінок.  В  його  погляді  не  було  ні  ворожості,  ні  зневаги,  лише  …  професійна  цікавість  та  холодна  аналітичність.

   —  Доброго  дня,  Мирославо  Григорівно,  —  промовив  Захар  тихим,  хриплим  голосом,  звертаючись  безпосередньо  до  Мирослави.  Він  легко  вклонився  головою  на  знак  привітання,   —  Радий  нашій  новій  зустрічі.

   —  Доброго  дня,  Захаре,  —  відповіла  Мирослава,  роблячи  крок  назустріч, —  Дякую,  що  прийняли  наше  запрошення.  Дозвольте  представити  вам  мою  колегу  та  подругу  –  Ірина  Сергіївна,  лікар-психіатр  цієї  лікарні.

   Ірина  вийшла  з-за  столу,  роблячи  непевний  крок  назустріч  Захару,  тримаючись  стримано  і  навіть  трохи  насторожено.

  —  Доброго  дня,  Захаре.  Для  мене  …  незвичайно  приймати  у  своєму  кабінеті  такого  …  специфічного  експерта.  Сподіваюся,  наша  співпраця  буде  продуктивною.

   В  її  голосі  прозвучала  нотка  іронії,  але  в  погляді  майнула  щира  цікавість,  бажання  розгадати  загадку,  що  стояла  перед  ними.  Захар  перевів  погляд  на  Ірину,  зустрічаючи  її  погляд  спокійно  і  навіть  з  легкою  усмішкою  в  куточках  губ.

   —  Взаємно,  Ірино  Сергіївно,  —  відповів  Захар  тихо,  з  помітною  повагою  в  голосі.  —  Для  мене  також  незвична  можливість  співпрацювати  з  представниками  офіційної  медицини.  Сподіваюся,  разом  ми  зможемо  знайти   спільну  мову  і  допомогти  пацієнту.  Навіть  якщо  наші  методи   дещо  різняться.