Візит до психіатричної лікарні 2.

Мирослава мовчала, даючи Ірині час видихнути напругу та усвідомити сказане. Вона уважно дивилася на подругу, відчуваючи її розгубленість і надію, розуміючи, що за типовим випадком дисоціативного розладу ховається щось глибше, незрозуміліше, можливо, навіть містичне. І це "можливо" висіло в повітрі, як ледь вловний запах дезінфекції, нагадуючи про реальність лікарні, але водночас відкриваючи двері в інший, незвіданий вимір.

Повільно, наче виринаючи з глибоких роздумів, Мирослава простягнула руку до своєї майже охололої кави. Ковток гіркої рідини не приніс полегшення, але допоміг зібратися з думками, знайти перші слова відповіді на німе питання Ірини.

— Ти кажеш … "інша особистість", — повільно перепитала Мирослава, понизивши голос до тихого, роздумливого тону. — "Вона"… Ти маєш на увазі … жіночу особистість? Це … завжди жінка? Чи … ти кажеш "вона", бо мова архаїчна, з жіночими формами?

В її голосі звучала не лише професійна цікавість, але й ледве помітна тривога. Питання про жіночу особистість прозвучало наче ключ, який може відкрити двері до розуміння цієї заплутаної справи, або ж, навпаки, завести їх у ще більший містичний лабіринт.

Ірина з помітною нервовістю знову почала перебирати срібний ланцюжок між пальцями.

— Ні, не лише через мову, — відповіла вона, з легким здриганням плечей, наче відкидаючи останні сумніви. — Вона … вона сама себе так ідентифікує. Вона називає себе … Анною. …

Мирослава ледь помітно нахмурилася.

— Мирославо… я не вірю в містику. Ти ж знаєш. Я науковець. Раціоналіст. Але … я не можу пояснити те, що відбувається. Це … це переходить всі межі медицини. Всі межі розуміння. — Вона замовкла, важко дихаючи, наче випірнула з глибини холодного озера, задихаючись від несподіваного занурення у невідоме.

Мирослава мовчала кілька довгих секунд, переварюючи почуте. Згадка Ірини про архаїчну мову, страх перед дзеркалами та раптове зниження температури тіла Віктора звучали як кадри з дешевого містичного трилеру, але не як звіт від розсудливого лікаря-психіатра з багаторічним стажем. Проте, вона бачила страх в очах Ірини, відчувала її розгубленість – і це не було імітацією. Щось дійсно відбувалося, щось виходило за рамки звичного розуміння та наукового пояснення.

—  Добре,  —  повільно  промовила  Мирослава,  підводячись  з  крісла.  Вона  відчула,  як  внутрішня  напруга,  починає  згущуватися,  перетворюючись  на  щільний  клубок  сумнівів  та  професійної  цікавості. 

 —  Я  хочу  побачити  Віктора.  Якщо  можливо  …  проведи  мене  до  нього.  Хочу  спробувати  відчути,  що  там  відбувається. 

 Зі  своєї  сторони.

Ірина  з  помітною  подякою  видихнула,  наче  з  її  плечей  щойно  зняли  важкий  вантаж. 

 —  Звісно,  Мирославо.  Я  тобі  дуже  вдячна.  Підемо.  Він  зараз  у  палаті,  під  наглядом.  Сьогодні  відносно  спокійний  день.  Можливо  …  можливо,  ти  зможеш  щось  розгледіти.

  Вони  мовчки  вийшли  з  кабінету,  залишаючи  позаду  затишне  тепло  кавової  розмови,  крокуючи   в  глибину  лікарняних  коридорів,  до  палати  пацієнта  Віктора  Кравченка.

 Ірина  обережно  відчинила  двері  палати,  жестом  запрошуючи  Мирославу  увійти  першою.  Кімната  була  невеличкою,  освітленою  тьмяним  світлом  з  вікна,  заґратованого  металевими  прутами.  Білі  стіни  підкреслювали  аскетичність  обстановки  –  ліжко,  приліжкова  тумбочка,  простий  дерев’яний  стілець  біля  стіни.  В  кутку  палати  непомітно  сиділа  молода  медична  сестра,  уважно  спостерігаючи  за  пацієнтом.

Віктор лежав на ліжку, напівсидячи, підперши спину подушками. Виглядав він молодшим за свої тридцять п’ять, але блідість шкіри та запалі очі додавали втоми та хворобливості до його вигляду. Погляд його був спрямований у порожнечу, ніби він не помічав присутніх, поринувши у власний внутрішній світ. На появу лікарок він відреагував ледь помітним рухом голови, без жодного виразу на обличчі. 

— Вікторе, — тихо мовила Ірина, підходячи ближче до ліжка. — До тебе гостя. Це Мирослава Григорівна, психолог, про яку я тобі вчора розповідала. Вона хоче з тобою познайомитися. 

Віктор повільно перевів погляд на Мирославу, зупинивши його на її обличчі на кілька довгих секунд. В його очах не було ні цікавості, ні ворожості, лише порожнеча та байдужість, глибока втома людини, що втратила надію.

  Але  в  цю  саму  мить,  коли  їхні  погляди  зустрілися,  Мирослава  відчула   легкий  подих  холоду,  ледь  вловний  дотик  чужої  енергії,  що  ніби  промайнув  по  її  шкірі.  Не  фізично,  ні,  але  …  на  якомусь  глибшому,  інтуїтивному  рівні.

   Мирослава  зробила  непомітний  глибокий  вдих,  намагаючись  налаштуватися  на  свій  особливий  режим  сприйняття,  активуючи  свої здібності.  Вона  зосередилася  на  відчуттях,  намагаючись  відкинути  раціональний  аналіз,  клінічні  описи  Ірини,  власні  сумніви  та  упередження.  Лише  чисте  відчуття,  первинна  інтуїція,  перше  враження  від  енергетичного  поля  Віктора  Кравченка.

   І  те,  що  вона  відчула,  було  …  неоднозначним.  Хаотична  суміш  емоцій,  розрізнені  фрагменти  думок,  спотворені  відблиски  чужої  присутності.  В  центрі  –  глибокий  відчай,  розпач,  емоційна  порожнеча,  характерна  для  дисоціативного  розладу.  Але  на  периферії  …  щось  інше.  Тонкий  струмінь  холоду,  немов  подих  з  іншого  виміру,   відгомін  архаїчної  мови,  тінь  жіночого  силуету,  що  майнув  на  межі  свідомості.  Містика?  Чи  лише  гра  уяви,  спровокована  розповіддю  Ірини?