Розділ 3. Візит до психіатричної лікарні.

Розділ 3. Візит до лікарні.

Наступного ранку, ледь сонце пробилося крізь весняний серпанок, Мирослава вже під’їжджала до  обласної психіатричної лікарні №1.  Велика територія зустріла її тишею та спокоєм, лише шурхіт листя на деревах порушував ранкову дрімоту.  Мирослава припаркувала машину біля головного корпусу, великої будівлі з червоної цегли, що виглядала солідно та трохи відсторонено на фоні весняного пейзажу.

Вийшовши з авто, вона відчула прохолодне, свіже повітря та тихий подих вітру.  Пройшовши через важкі скляні двері центрального входу, Мирослава опинилася у просторому холі лікарні.  Світлі стіни, лаконічні вказівники, черговий біля інформаційної стійки – все було стримано та функціонально, як і личить медичному закладу.  Мирослава підійшла до рецепції, де за високою стійкою чергувала привітна жінка у білому халаті.

—  Доброго ранку. Я до Ірини Петрівни, —  мовила Мирослава спокійним тоном.

Чергова ввічливо кивнула, звірившись зі списком на комп’ютері. —  Кабінет номер 312, третій поверх, психіатричне відділення. Ліфт праворуч, або сходами, якщо бажаєте.

—  Дякую, —  Мирослава подякувала та попрямувала до вказаного напрямку.

Пройшовши просторим коридором, вона знайшла ліфт і швидко піднялася на третій поверх.  Вийшовши з ліфту, одразу відчула зміну атмосфери.  Тут панувала особлива тиша, приглушені голоси доносилися з глибини коридору, а повітря здавалося густішим, наповненим ледь вловимим запахом ліків та заспокійливих трав’яних зборів.  Вказівники на стінах чітко вели до "Психіатричного відділення". Мирослава впевнено попрямувала коридором, розшукуючи потрібний номер кабінету.

Знайшовши табличку "Кабінет №312. Лікар-психіатр Ірина Петрівна Савченко", Мирослава підійшла до дверей, відчуваючи, як легке хвилювання пробігає всередині.  Вона зупинилася на мить, зібралася з думками,  і легенько постукала у двері.  Приглушений звук відгукнувся у тиші коридору.  Почувши тихе "Увійдіть", Мирослава обережно потягнула ручку на себе, відчиняючи двері.  Прохолодне повітря лікарняного коридору одразу ж залишилось позаду, а тут, у кабінеті Ірини, панувало затишне тепло, наповнене ароматом кави та ледь вловимим, але відчутним запахом дезінфекції, характерним для медичних закладів. Коли вона повністю увійшла і обернулася, щоб зачинити за собою двері, Ірина вже чекала, підвівшись з-за свого великого робочого столу.

— Мирославо, люба, дякую, що так швидко приїхала, —  тепло промовила Ірина, обійнявши подругу. Її обійми були міцними, але в них відчувалася ледь помітна напруга, що не вислизнула від уважного погляду Мирослави.  Вона відчула ледь помітне тремтіння в руках Ірини, напружені м’язи спини –  невербальні сигнали тривоги, що прочитувалися Мирославою, як відкрита книга.

— Ірино, завжди рада допомогти, особливо тобі, —  відповіла Мирослава, легко торкнувшись плечей подруги у відповідь. Її голос звучав спокійно та підбадьорливо, як м’який плед у холодну днину, але внутрішньо вона вже налаштовувалась на професійний лад, аналізуючи кожен жест, кожне слово Ірини. Її погляд миттєво відмітив ледь помітні зміни в міміці подруги, легку розсіяність у глибині її зазвичай зосереджених карих очей.

Ірина відступила на крок, запрошуючи Мирославу до зони відпочинку, відокремленої від робочого простору кабінету кавовим столиком та двома зручними кріслами.

 — Сідай, будь ласка. Кави? — запропонувала вона, вказуючи на термокухоль, що парував на скляній поверхні столика.  Пара ледь помітних струменів підіймалася вгору, несучи за собою насичений аромат свіжозвареної кави.

— З задоволенням, —  Мирослава сіла у глибоке крісло, оббите м’якою тканиною кольору слонової кістки, оцінюючи кабінет Ірини.  Велике вікно за її спиною відкривало вид на тихий внутрішній дворик лікарні, де весняне сонце ледь пробивалося крізь зелене листя дерев. Світлі стіни кабінету були прикрашені кількома лаконічними картинами в пастельних тонах, а на підвіконні зеленіли невибагливі рослини у простих глиняних горщиках, створюючи ілюзію спокою та природності серед лікарняних стін. На робочому столі, за звичкою, панував бездоганний порядок – акуратна стопка медичних журналів, органайзер з ручками, невелика кришталева ваза з кількома свіжими білими хризантемами, наче особистий штрих, що робив цей функціональний простір хоч трохи теплішим, менш офіційним. Все тут було продумано до дрібниць,  акуратність межувала з затишком, відображаючи організований та уважний характер Ірини.  Проте,  сьогодні  навіть  цей  бездоганний  порядок  не міг приховати  легкої  розсіяності  в  погляді  Ірини  та  нервового  жесту,  з яким  вона  торкалася  свого  срібного  намиста на шиї,  перебираючи  тонкий ланцюжок між пальцями.

Ірина налила каву в дві витончені керамічні чашки, прикрашені ніжним квітковим орнаментом, подаючи одну Мирославі. 

Ірина відставила свою чашку, ледь чутно стукнувши керамікою об кераміку.  — Ну, то як тобі в новій квартирі? Вже обжилася? —  запитала вона, намагаючись підтримати легку розмову, хоч і відчувалося, що думками вона вже далеко від побутових тем.

Мирослава зробила ковток кави, оцінюючи смак. 

—  Та потроху, —  відповіла з легкою посмішкою. —  Ще коробки не всі розпакувала, але вже набагато краще, ніж у готелі.  Місце тихе, затишне, як я і хотіла.  І до офісу тепер ближче.

—  До речі, про офіс, —  підхопила Ірина,  змінюючи тему розмови. —  Як твій новий кабінет? Влаштувалась? Клієнти є?

—  Кабінет чудовий, дякую, —  кивнула Мирослава. —  Знайшла нарешті ідеальне місце.  А клієнти…  поступово з’являються.  Сарафанне радіо працює, знаєш, як завжди.

—  Це добре, —  Ірина задоволено кивнула. —  Твоя репутація говорить сама за себе.  Я завжди казала, що ти знайдеш своє місце під сонцем.

На мить в кабінеті запала приємна пауза, наповнена теплом дружньої розмови.  Але ця пауза була лише затишшям перед бурею. Легка привітність попередніх хвилин почала танути, мов ранковий туман під променями сонця, обличчя Ірини поступово набувало серйозності, зосередженості, вираз обличчя ставав суто професійним.  Вона знову перевела погляд на Мирославу, і тепер вже не стримувала тієї стурбованості, яка до цього моменту ледь проглядала крізь ввічливу посмішку.