Розділ 2: Зустріч із Захаром.

Кабінет Мирослави о чотирнадцятій годині дихав звичною робочою атмосферою – спокій, стриманість, професійна готовність. Весняне світло вільно проникало у вікна, відбиваючись від глянцевої поверхні столу, розливаючись теплими плямами на м’яких велюрових кріслах. Все було готово до нового клієнта – розклад відкритий на потрібній сторінці, тека для нотаток напоготові, керамічна чашка чекала на свіжу порцію трав’яного чаю.
Але в повітрі, попри звичний спокій, ледь відчутно тремтіла напруга – передчуття незвичайної зустрічі, легка цікавість, змішана з професійним
хвилюванням. 
(Захар… перший клієнт з онлайн-оголошення… цікаво, що за людина.)
Мирослава востаннє оглянула кабінет, поправила книги на полиці.  Все було ідеально, як завжди – простір, створений для довіри та зцілення. Але
сьогодні цей звиклий затишок здавався ледь помітно напруженим, наче очікуючи на вторгнення чогось незвичайного.
Рівно о чотирнадцятій у приймальні пролунав тихий дзвінок. Серце Мирослави ледь помітно стиснулось від напруги – ось і він. Новий клієнт Захар.
Вона вдихнула глибоко, видихнула – професійна зібраність повернулася миттєво. Легким рухом поправила волосся, кинула швидкий погляд у дзеркало – стримана елегантність, спокійний погляд, повна готовність допомогти. Встала з-за столу, вийшла до приймальні.
На порозі стояв чоловік. Захар. Перше враження – стриманість, навіть аскетизм. Темний одяг – просте пальто, темні штани, темний гольф – наче свідомий вибір злитися з тінню, не привертати уваги. Але ця темна стриманість лише підкреслювала виразність інших деталей – виправку колишнього військового – пряма спина, різкі рухи, впевненість в кожній жесті. І водночас – сліди втоми під очима, ледь помітна нервовість у стиснутих губах, тінь невисловленого болю в погляді.

Обличчя – вольове, різкі риси, наче висічені з каменю, пронизливі очі – сірі, холодні, аналітичні. На лівій щоці – тонкий ледве помітний шрам, біла ниточка на засмаглій шкірі – мовчазне свідчення минулого. На зап’ясті лівої руки – широкий шкіряний браслет темно-коричневого кольору, на якому ледь розрізнялися витиснені срібні руни – незвична деталь для ділового чоловіка, але Мирослава зафіксувала її уважним поглядом.
(Військовий? Колишній військовий – скоріше за все. Але що з ним зараз? Алкогольна залежність… невпевненість… чи то лише маска?)
—        Доброго дня, Захаре, – Мирослава простягнула руку, вітаючись стримано та доброзичливо. – Я Мирослава Зозуля. Проходьте, будь ласка, до кабінету.
Захар відповів на рукостискання – міцне, коротке, професійне. Погляд очей – пильний, що вивчає, наче сканує простір, оцінюючи безпеку. Ледь помітний кивок головою – привітання у відповідь. Голос – глибокий, хриплий, спокійний, але без тепла.
—        Доброго дня, Мирославо Григорівно. Дякую, що прийняли так швидко. Він пройшов до кабінету, рухаючись чітко та зібрано, але якимось нервовим рухом опустився в крісло для клієнтів, наче втомлений від довгої дороги, хоча відстань від приймальні до кабінету була лише кілька кроків. Мирослава запропонувала чай, отримала стриману відмову – "Дякую, не буду", і сіла навпроти у своє крісло, розміщуючи тека та ручку напоготові.
—        Отже, Захаре, – почала вона спокійно, створюючи атмосферу професійної бесіди. – Наскільки я зрозуміла з нашої телефонної розмови, вас турбує алкогольна залежність та пов'язані з цим психологічні труднощі. Чи могли б ви розповісти про це детальніше? Що саме вас привело до рішення звернутися за допомогою?
Захар мовчав кілька секунд, наче збираючись з думками, пильно дивився на Мирославу – оцінюючи, вивчаючи, наче хотів збагнути щось важливе в її очах. Потім відвів погляд, подивився на свої руки, що спокійно лежали на колінах, і почав говорити тихим, рівним голосом, наче завчасно підготовлений текст.
— Так, Мирославо Григорівно, ви праві. Алкогольна залежність … це моя проблема вже певний час. Спочатку все було … невинно, як здавалося.
Зняття напруги після роботи, відпочинок з друзями … згодом це стало звичкою, потім – потребою. Зараз я розумію, що втрачаю контроль. Зриви стають частішими, довшими … наслідки – розумієте самі – проблеми на роботі, в особистому житті … постійне почуття вини, розбитості, безсилля. Я втомився від цього, чесно кажучи. Хочу змінити своє життя, повернути контроль. Тому я звернувся до вас.
Голос Захара звучав рівно, монотонно, без емоцій – наче просто констатував факти, не вкладаючи в них власних переживань. Але Мирослава знову відчула цю ледь помітну фальш – невідповідність між спокійним тоном голосу та глибиною проблеми, про яку він розповідав. І цей стриманий, виважений виклад проблеми здавався якимось занадто правильним, занадто підготовленим – наче роль, вивчена завчасно.
(Фальш у голосі? Чи то я причепляюся? Захисні механізми залежної людини? Можливо. Але щось тут не так… щось не сходиться.)
 Мирослава уважно слухала Захара, не перебиваючи, підтримуючи зоровий контакт, киваючи головою в знак розуміння. Але її внутрішній аналітичний розум вже працював на повну потужність, фіксуючи невербальні сигнали, неузгодженості, ледь помітні нюанси, що видавали щось більше, ніж просту алкогольну залежність. І з кожним словом Захара, відчуття незручності та "фальші" в кабінеті зростало, прохолодне повітря наче згущувалося, стискаючи простір між ними, заповнюючи атмосферу ледь відчутною тривогою.
—        Я розумію, Захаре, – промовила Мирослава спокійно, після короткої паузи, коли Захар закінчив свою розповідь. – Алкогольна залежність – це серйозна проблема, і ви зробили важливий крок, звернувшись за допомогою. Скажіть, як давно ви відчуваєте, що втрачаєте контроль? Коли саме почалися ці "зриви", як ви кажете? І що саме їх провокує?
Вона дивилася Захару прямо в очі, спокійним професійним поглядом психолога, але в глибині її душі зароджувалося  відчуття що зростало незвичайності цієї консультації, передчуття чогось більшого та небезпечнішого, ніж проста історія про алкогольну залежність. Кабінет наче застиг в очікуванні, тихий звук крапель кави, що падали з кавоварки в сусідній кімнаті, звучав зараз показово голосно, підкреслюючи напружену тишу, що запанувала між ними.
—        Гм… "зриви", – повторив Захар тихо, наче пробуючи смак слова.
Погляд його на мить став розсіяним, блудний, але швидко знову
сконцентрувався на Мирославі, пронизливий та уважний. – Почалося все
… десь років 10 тому. Спочатку то були рідкісні випадки, після особливо напружених днів на роботі. Чарка міцної горілки ввечері, щоб розслабитись … потім дві … потім ціла пляшка стала нормою. А останні роки … це вже не контроль. Можу пити кілька днів поспіль, не можу зупинитись. Провокує … напевно, стрес. Робота в мене … вимагає постійної концентрації, емоційного напруження.
Захар говорив рівно, стримано, підбираючи слова ретельно. У цьому була явна небезпека, відчай – спроба заглушити глибокий біль міцним алкоголем. І знову – розповідь про "стрес на роботі" залишалася занадто розмитою, неконкретною, наче навмисне прикриття для чогось більшого, темнішого. Руки Захара, що лежали на колінах, ледь помітно здригнулися, пальці стиснулися сильніше – невловна деталь, що не вислизнула від уважного погляду Мирослави.
(Горілка… не вино. Це вже серйозніше. Залежність глибша, ніж хоче показати. І цей стрес на роботі… десять років … не дивно, що шукає забуття в алкоголі. Але розлучення… то було давно, здається… що його турбує насправді?)
Мирослава кивнула уважно, зберігаючи вигляд професійної зацікавленості, але її внутрішній аналіз працював ще інтенсивніше, розкладаючи розповідь Захара на компонент, вишукуючи невідповідності та приховані мотиви. Вона відчувала, як атмосфера в кабінеті змінюється, стає щільнішою, напруженішою – не лише через очікування від зустрічі з новим клієнтом, а через конкретну енергетику, що виходила від цього стриманого, мовчазного чоловіка навпроти.
—        Розумію, – промовила вона спокійно, підтримуючи розмову в професійному ключі. – І як саме алкоголь впливає на ваше життя, Захаре, окрім проблем на роботі? Що страждає найбільше? Особисті стосунки? Здоров'я? Емоційний стан? Ви згадали про розлучення … чи пов'язано це з вашою залежністю? І чи є ще якісь стосунки зараз?
Мирослава навмисне задала одразу кілька питань – не лише про вплив алкоголю, а й про особисте життя Захара, про розлучення, про стосунки – щоб змусити його розкритися більше, вийти за рамки завчасно підготовленої розповіді про "стрес на роботі". Вона пильно спостерігала за його реакцією, готовність вловити будь-яку зміну в міміці, жестах, голосі.
Внутрішня тривога зростала, але професійний інтерес психолога був ще сильнішим – розгадати загадку цього незвичайного клієнта, збагнути справжню причину його звернення до психолога, що ховалася за маскою стриманості та алкогольної залежності.
Захар на мить застиг мовчки, наче зупинившись перед невидимою перешкодою, погляд його очей став ще більш пильним, пронизливим, наче хотів збагнути, що саме знає вона, і куди веде цей допит. Ледь помітна тінь роздратування промайнула на його обличчі, але швидко зникла, змінена звичним спокоєм та стриманістю. Голос звучав рівно, без емоцій, але тепер в ньому з’явилися ледь помітні нотки металу, твердості, наче він вирішив встановити власні правила цієї гри.
—    Розлучення було давно, Мирославо Григорівно, – відповів він тихо, з ледь помітним акцентом на слові "давно", наче відмежовуючи цю тему як не актуальну. – Не думаю, що це пов'язано з алкоголем. Принаймні – не прямо. Стосунки … зараз немає серйозних стосунків. Є … мимолітні зв’язки, не більше. Алкоголь … звісно, не сприяє стабільності в особистому житті. Але головна проблема – все ж таки … контроль. Я хочу повернути собі контроль над своїм життям. І саме в цьому мені потрібна ваша допомога.
Він знову підняв погляд на Мирославу, зустрічаючись з її очима прямо та відкрито, наче пропонуючи завершити цей незручний етап особистих питань та повернутися до "головної проблеми" – алкогольної залежності. Але в цій відкритості знову відчувалася якась штучність, надуманість – наче гра, розіграна майстерно, але без справжньої щирості. І Мирослава відчула, як остаточно зміцнюється її підозра – за цим стриманим чоловіком ховається щось більше, ніж проста алкогольна залежність, якась прихована мета, яка поки що залишалася загадкою. Але ця загадка починала її цікавити все більше і більше, затягуючи в глибину невідомості, обіцяючи небезпеку та інтригу одночасно.
Кабінет Мирослави наповнювався напругою, що ставала майже відчутною фізично. З кожним словом Захара, дискомфорт Мирослави наростав, стискаючи скроні тугим обручем. Фрагментарні образи темряви, відчуття стиснення та неспокою пульсували у її свідомості, нав’язливі і важкі. Вона відчувала, як енергія Захара, ніби невидима хвиля, пронизує її, провокуючи її власну, приховану сутність.
(Ну от і почалося, замість клієнта з тривіальним алкоголізмом, отримую щось з категорії “Невідоме”. Чудово, саме те, що потрібно в цей день.) 
Зібравшись із внутрішніми силами, Мирослава наважилася на прямий удар. Її спокійний професійний погляд став гострішим, проникливішим.
–    Захаре, – почала вона, голос звучав рівно, але в ньому з’явилися сталеві нотки, – ви говорите про алкогольну залежність, про “зриви” та “імпульси”. Але, якщо чесно… мені здається, що справжня проблема десь глибше, і вона не зовсім психологічна. Чи не так? Скажіть, що насправді вас турбує? Яка справжня причина вашого візиту?
(Давай, Захаре, викладай, хто ти?)
Питання прозвучало різко, як тріск натягнутої струни. Захар здригнувся, ніби від невидимого удару. Його поза на мить змінилася – напруга в плечах збільшилась, погляд став колючим і неспокійним. Маска клієнта, ретельно створювана протягом консультації, почала тріщати.
–    Ви… ви про що? – промовив він, голос злегка здригнувся, хоча він намагався зберегти спокійний тон. – Я ж розповідаю вам про свою… проблему з алкоголем. Це і є причина.
 –    Ні, Захаре, це не вся причина, – Мирослава не відступала, її погляд не відпускав його очей. – Я відчуваю… що є щось ще. Щось незвичайне у вашій енергетиці, щось… глибше та темніше, ніж проста залежність. Не ховайтеся за масками. Скажіть правду.
(Відчуваю? Гарно сказано, психолог Мирослава “відчуває”. Може, ще карти Таро розкласти, щоб клієнт остаточно повірив у мій професіоналізм? )