Частина 1. Тіні минулого.

«Є душі, що не знаходять спокою не тому, що їх не відпустили люди, а тому, що самі не відпустили світ. Їхня воля — це в’язниця, їхній біль — це ключ від замка. Вони шукають голосу, що почує, і руки, що розімкне ланцюг.»
 «Liber Tenebris», розділ VII, про душі, прив’язані до землі.

Пролог. Палата №317

Коридор психіатричного відділення огортала тиша, лише віддалені звуки кроків порушували спокій цієї частини лікарні. Повітря мало знайомий лікарський запах – антисептика, стерильність, легка вогкість, що відчувалася в старих будівлях. Холодне світло лампи рівномірно заливало коридор, але в закутках все ще клубочилися тіні.

Лікарка Ірина Сергіївна зупинилася перед дверима палати №317. Перед тим як увійти, вона ще раз пробіглася очима по історії хвороби пацієнта. Дисоціативний розлад ідентичності (ДРІ) – діагноз, що супроводжувався переживанням різних станів свідомості, внутрішньою амнезією на певні події та розділеністю особистостей. Але щось у поведінці Віктора Кравченка виходило за рамки звичних випадків.

Останні записи містили зауваження: нестандартна лексика, зміни голосу, періоди моторного збудження та відстороненості. Пацієнт став уникати певних предметів, зокрема дзеркал, що могло свідчити про страх перед власною ідентичністю або галюцинаторний компонент. Відсутність реакції на медикаментозну терапію викликала запитання – чи правильно поставлено діагноз, чи не змінився стан пацієнта?
Санітар у білій формі стояв неподалік, не втручаючись, але готовий діяти у разі потреби.
Крізь невелике віконце у дверях Ірина побачила пацієнта. Віктор сидів на ліжку, похиливши плечі, погляд його був спрямований у підлогу. Бліде обличчя, глибоко запалі очі – типово внаслідок виснаження або тривалої напруги. Лікарка вдихнула, налаштовуючи себе на спокійний діалог, і натиснула на ручку дверей.
Палата Віктора була стандартною – світлі стіни, велике вікно з ґратами, мінімум меблів. Але коли Ірина зайшла, її охопило дивне відчуття. Повітря наче стало важчим, липким, а температура в кімнаті непомітно впала – чи це лише гра її уяви?

– Добрий вечір, Вікторе, – її голос був рівним, нейтральним, без жодного натяку на тиск.

Чоловік підняв голову, і в цю мить вона помітила зміни. Його погляд, попередньо розгублений або відсторонений, став зосередженим. Холодна увага, ніби він уже давно її чекав.

– Ви запізнилися, – його голос був тихим, але в ньому вчувалася ледь відзначена нотка задоволення, ніби він справді чекав саме цей момент.

Тембр його голосу відрізнявся від звичного. Це могло бути частиною дисоціативного епізоду – зміна особистості часто супроводжувалася модифікацією мовлення, інтонацій, навіть постави. Проте щось у його тоні видалося не характерним.

– Вікторе, як ви себе відчуваєте? – вона спокійно зробила кілька кроків ближче.

Чоловік повільно посміхнувся, хоча ця усмішка не була привітною. Пальці його руки судомно стисли край простирадла.

– Сьогодні краще, – відповів він, але його поза свідчила про зворотне.

Ірина продовжувала спостерігати. Вона добре знала, що іноді поведінка говорить більше, ніж слова.

Коли Віктор різко змінив позу, збираючись зробити ривок, санітар відреагував миттєво - професійно, не дозволяючи ситуації загостритися.

– Спокійно, Вікторе. Все гаразд, – м'яко, але впевнено промовив він, утримуючи пацієнта в сидячому положенні.

Ірина не поспішала щось казати. Вона помітила, що Віктор, навіть не роблячи активних спроб вирватися, напружив м'язи, ніби всередині його точилася невідома боротьба.

– Вона тут, – його губи ледь ворухнулися, а в очах з'явився лихоманковий блиск. – Вона не йде. Вона завжди тут.

Очі його блищали тривожним зосередженням, і вона на мить відчула щось схоже на інстинктивне занепокоєння.

– Хто "вона"? – запитала лікарка, намагаючись зрозуміти, чи це прояв дисоціації, чи можливий психотичний епізод.

Він не відповів, лише посміхнувся – ледь помітно, тонко, як людина, яка знає щось більше, ніж інші.

Ірина перевела погляд на лампу під стелею – світло в ній трохи миготіло. Нічого дивного – проблеми з електрикою в старих корпусах виникають постійно. Але десь у глибині свідомості залишилося незрозуміле відчуття тривоги.

Вона зробила позначку в пам'яті: додаткове обстеження, оцінка когнітивного стану, можлива консультація з колегами щодо правильності діагнозу.

– Завтра ми поговоримо детальніше, Вікторе. А зараз вам варто відпочити, – спокійно сказала вона, роблячи крок назад до дверей.

Він не відводив від неї погляду. Коли двері зачинилися, санітар порушив мовчання:
– Як ви гадаєте, це все ще ДРІ?
Лікарка на секунду задумалася.
– Можливо. Але, думаю, слід переглянути діагноз.
Вона знала, що кожен психічний розлад має своє пояснення. Але цього разу, виходячи з палати, вона вперше відчула, що шукає відповіді не тільки в діагнозах.
 

Розділ 1. Кабінет психолога.

Мирослава пильно дивилася на клієнтку, намагаючись розгадати загадку, яку несла з собою ця жінка у яскраво-жовтому плащі, коли в тиші кабінету пролунав сповнений жаху голос.

— …і тоді я просто прокинулась в холодному поту, серце калатало, ніби птаха в клітці, – Олена нервово перебирала край свого яскраво-жовтого плаща, її голос зривався на хрип. – І так – щоночі. Кошмари, безсоння, а вдень – розбита, як стара іржава гармата. Я вже не можу так більше, Мирославо Григорівно, чесно.

 (Стрес – це очевидно. Безсоння теж. Типово для… ну, для багатьох станів. Але оця інтенсивність… і колір плаща – такий крикливий серед цієї весни.

Ніби хоче заявити про себе, чи сховатися? Треба придивитись до деталей.)

—   Я розумію, Олено, це виснажує, – Мирослава кивнула, підтримуючи зоровий контакт. Її голос звучав спокійно і підбадьорливо. – Розкажіть мені про ці кошмари. Що там відбувається? Хоч щось, що запам'яталось.