Розділ 3. Ентропія

Хелен і Ніл повільно крокували у скафандрах місячною стежкою. Вони дісталися сюди чимось схожим на залізницю. Чисте темне небо було всіяне зірками аж до самого горизонту, а зверху нависала велична Земля. Вдалині, за кам'янистим пагорбом, сходило невелике, сліпуче біле сонце.

— Можеш іти швидше, Ніле? Зараз сонце зійде — і тут буде пекло, — почувся її голос через локальний зв'язок.

— Так, звичайно, прискорююсь. Я просто відволікся... Вперше йду не по Землі.

Вони зупинилися на містку, що проходив над герметичним прозорим кубом із надміцного полімеру. Десять на двадцять метрів, близько чотирьох заввишки. Там, під надійними стінками, спочивали залишки першої висадки на Місяць.

— Нічого не бачу звідси. Перелізу через перила і пройдуся по склу, щоб краще роздивитись.

— На мене не дивись, я не стрибатиму! — відгукнувся Ніл.

Проте за хвилину обоє вже стояли на склі, розглядаючи під ногами посадкову платформу модуля, вигорілий прапор та поодиноке дослідницьке обладнання. Усі ці залишки людської діяльності стали експонатами у віддаленому музеї. Ніл обережно став на коліна і змахнув рукавицею пил зі скла, помітивши давні відбитки на місячному реголіті.

— Перші кроки людства... — тихо мовив він.

— Чого так сумно? Не останні ж, — Хелен присіла поряд.

— У тебе було таке, що не знаєш, куди рухатись далі? — тихо запитав Ніл. — Ніби зробив усе, що хотів, і просто застряг.

— Ну, у мене таке досить часто буває, — прозвучав її сміх крізь динамік.

— І що робити у таких випадках?

— Тобі треба іскра, спалах.

— То де мені, на сонце дивитись, щоб побачити цей спалах?

— Дуже філософське питання, Ніле. З одного боку, сітківка в тебе одна і сонце одне, але очей у тебе двоє, але й у галактиці зірок багато, але й очей у людей близько тридцяти мільярдів, але й зірок у Всесвіті десь три септильйони септильйони... Коротше, думаю, суть ти вловив.

— Та наче.

— Треба ніби щоб тебе вдарило і розвалило на атоми, а потім новий ти знову зібрався до купи.

— Щось якось не дуже безпечно звучить... — пробурмотів Ніл. — Може, мені полетіти на Калісто з Фрейном?

— Це теж може спрацювати, в принципі. Я тоді, напевно, телепортуюся одразу туди й буду вже там на тебе чекати. Бо не люблю подорожувати так повільно в нашу епоху.

— Це чудовий план, Хелен. От тільки телепорт ще не винайшли, як і надшвидкі подорожі… Я радий, що знайшов тебе тут. І мені буде сумно, якщо я тебе тут загублю.

Вони мовчки дивилися одне на одного крізь прозоре скло шоломів.

— Кілька тижнів — це досить багато. Відносно, — промовила вона. — Можеш, будь ласка, встати?

Обоє незграбно піднялися.

— Так, ні… стоп! Вибач, можеш, будь ласка, опуститися на одне коліно? Так, дякую. Отже, задля того, щоб шлях твій завжди вів тебе крізь межі й поза межі, силою, наданою мені Всесвітом, тут і зараз нарікаю тебе вічним подорожнім, Ніле! — серйозно взявшись за справу, «освячувала» його Хелен просто там, на Місяці, на скляному кубі над першими кроками людства.

Стоячи на коліні, Ніл із тугою та насолодою від моменту приязно глянув на подругу й уявив у її руках меч зі сліпучого світла, який вона по черзі притулила до кожного його плеча.

***

Він отямився в лісі. Лежав під високими гарними деревами — наче звичайними, проте, придивившись, зрозумів, що ніколи й ніде таких не бачив.

Уже близько двадцяти хвилин він блукав хащами, час від часу поглядаючи на безхмарне денне небо, що виднілося крізь густе листя. Періодично десь далеко, з різних боків, лунали дивні звуки: чи то вибухи, чи то постріли.

Здавалося, щось переслідує його вже якийсь час. Йому стало не по собі від цього блукання незрозуміло де. Ніл зупинився перед галявиною з фіолетовими квітами посеред лісу. Позаду затріщало кілька сухих гілок. У ту ж мить залізний спис впився в товсте дерево за пів метра від нього, пробивши стовбур наскрізь. Ніл різко й злякано розвернувся, упавши на землю.

За десяток метрів до нього наближався чоловік, одягнений стильно, наче з модних журналів про XXI століття. Ніл помітив, що від вістря списа до нього почали тягнутися електричні розряди. Один із них боляче вдарив. Він схопився і кинувся тікати не озираючись.

Через кілька хвилин він нарешті вирвався з лісу. Ніл опинився на рівнині між лісом і стрімкою прірвою над морем. Він вжахнувся, поглянувши в небо, і усвідомив, що він не на Місяці й не на Землі. Близько третини неба займала масивна планета з кільцями, і це місце, звідки він дивився, ніби було сховане десь усередині самого диска.

Ніл почув голоси з лісу і сховався за каменем.

— Скажи йому, що в нас новий гість, — нерозбірливо промовив чоловічий голос.

— Ще рано. Та й коли ти востаннє бачив, щоб вони приходили з лісу? — відповів інший.

Ніл побачив метрів за сто нечіткий силует на самому краї прірви, який одразу впізнав. Він кинувся туди, несучись вздовж кам'янистого обриву і не звертаючи уваги на каміння, що сипалося з-під ніг у безодню.

Хелен незворушно стояла, роздивляючись море та пляж вдалині. Вона почула його десь на половині шляху і усміхнено обернулася. Ніл, задихавшись, підбіг до неї й ледь не впав.

— Хелен!

— Ніле!

— Який я радий тебе бачити! Я думав, що я тут сам, незрозуміло де…

— Я якраз збиралася тебе шукати. Але… це там за тобою якийсь чоловік зі списом женеться? — спокійно запитала Хелен, глянувши на переслідувача, що грізно наближався до них метрів за п’ятдесят.

— Що робити?! Схоже, він хоче мене вбити!

— Так… тоді, напевно, нам час звідси забиратися. Блін, я натрапила на слід, я думала, у нас буде більше часу, я хотіла дещо тобі сказати, — швидко і трохи роздратовано говорила дівчина.

Ніл намагався слухати її, схвильовано озираючись на знайомого, що вже був зовсім близько. Вона рукою повернула його голову до себе. На мить, яка майже завмерла між ними, вона уважно дивилася в його очі, а тоді обійняла так міцно, що в Ніла аж запекло в грудях.