Розділ 2. Кон’юнкція

Ніл стояв на балконі свого місячного будинку і роздивлявся красивий сквер із деревами та озером навпроти. Вгорі на блакитному небі велично нависала Земля. Він підійшов ближче до краю. Раптом перед ним висвітилося сповіщення про несплату за оренду готельного номера.

Повільно й розчаровано чоловік зняв рукою VR-окуляри. Довкола був непримітний номер із маленьким ілюмінатором, що виходив на сірі кам'янисті краєвиди Місяця. Він кинув окуляри на стіл поряд із двома старомодними моніторами.

Ніл рукою відсунув двері, що заклинили, вбік і незграбно вийшов із номера в коридор. Повз заклопотано пройшла брюнетка в сірому комбінезоні. Відійшовши на кілька метрів, вона раптом зупинилася й розвернулася. Ніл помітив її та подумав, що це хтось із персоналу Місячного міста. Але одразу згадав: це просто недорогий і практичний одяг, який тут завжди в моді.

— Слухай, якщо я нічого не переплутала, ти наче обіцяв глянути двері у мій номер. Це було тиждень тому. Там щось з електронікою. Я не можу їх зачинити, і мені стрьомно залишати речі та надовго кудись іти.

— А, справді? Ми… хіба знайомі?

— Ну так, ми бачилися. Я показувала тобі, де тут готельний сектор, коли ти прилетів із Землі. Сноб.

— Усі такі привітні, — буркнув Ніл.

Він кілька разів натиснув кнопку на дисплеї. Щоразу двері лише трохи висувалися, марно намагаючись зачинитися.

— А, я згадав! Ти — дівчина, що чекала на посилку з Землі. Точно! А… двері, так, добре, — погодився чоловік, намагаючись вручну витягнути металеве полотно. Потроху в нього почало виходити.

— А в тебе точно вийде їх полагодити? Бо щось не схоже, — скривилася дівчина, примружившись позаду.

— У мене тут важкий випадок, допомагає тільки фізична сила. А ти, схоже, кудись поспішала, тому, будь ласка, не відволікайся.

Ніл заклопотано йшов мінімалістичним коридором одного з відсіків місячної станції. Проходячи тут уже не вперше, він помічав сусідів: як нових людей, так і вже знайомих.

Люди прибували сюди із Землі здебільшого для того, щоб згодом вирушити на Марс — там завжди була робота й можливість почати нове життя. Рідше обирали дальні рубежі колонізації, де було небезпечніше, а платили ненабагато більше. Тут, на Місяці, робітників не бракувало, тому знайти місце було складно. Хіба що ви мали хороші навички або зв’язки.

***

Улюблений заклад став таким лише тому, що розташовувався за десять хвилин ходьби від номера. У тарілці лежала дещо дорожча за звичайну суміш із розчинних порошків і дрібно нарізаних фруктів. Цього разу там, здається, була груша. Хоча за смаком важко було зрозуміти — Ніл ніколи її не куштував.

Навпроти сидів новий знайомий, Фрейн. На вигляд йому було років сорок: охайна чорна борода, волосся до плечей. Він уважно переглядав новини на плазмі. Попри роздільну здатність у 32к, це була архаїчна панель, які вже мало де використовувалися. Ніл не міг зрозуміти: його новий друг справді слухає диктора чи просто розігрує його.

— Цей таємничий вірус, який не можуть ні локалізувати, ні знищити, вже призвів до паніки в деяких регіонах, — лунало з екрана. — За попередніми даними, поширення почалося з серверів в Азії. Експерти б'ють на сполох: вірус мутує. Можливо, вже заражена більша частина систем на Землі. Генеральний секретар наказав припинити будь-які спекуляції та взяв ситуацію під особистий контроль.

— Який жах, — відреагував Фрейн, безтурботно сьорбаючи щось пахуче й гаряче з металевого горнятка.

— Схоже, я вчасно полетів.

— Гадаю, треба летіти ще далі, — загадково глянув на нього Фрейн, киваючи головою.

— Куди? На Марс?

— Та ну, на Марсі треба працювати зранку до ночі. Там і без нас вистачає ідейних та працьовитих. Треба кудись на край Сонячної системи. Каллісто. Власне, я планую за кілька тижнів полетіти туди.

— Це ж неблизько, небезпечно. Довго летіти? — Ніл перемішав ложкою свою страву.

— Два роки. Полетіли зі мною, Ніле. Кілька сотень душ далеко від дому, посеред темного космосу, як маяк для людства. Суцільна романтика.

Він мовчки посунув останній шматочок груші на самий край тарілки.

— Поки що це «ні», але я подумаю.

***

Ніл сидів на колінах у коридорі й акуратно знімав невеликий дисплей біля прочинених дверей. Залишивши його звисати на дротах, він почав порпатися в коробці у стіні. Через кілька хвилин із номера визирнула та сама брюнетка.

— Щось довго, — дорікнула вона.

— Зате це безкоштовно.

— Може, хочеш чогось? 

— Що? 

— Кава, чай… секс, — із серйозним обличчям запропонувала дівчина, додавши останнє з кумедно-осудливим тоном.

— У тебе двері не зачиняються, я встидаюся, — відповів Ніл, здивовано звернувши увагу на іскру, що щойно стрельнула у коробці. — Дивно... Та і взагалі, я вже запідозрив щось, коли ти запропонувала каву. Тут? Кава? — продовжував завзято копирсатись у павутині тонких проводів Ніл. — То ти знайшла свою посилку?

— Поки ні, але я не втрачаю віри.

— Це чудово. Я на старій роботі на Землі теж іноді вдавався до такого. У подібних випадках паралельно писав ще зо дві-три скарги, і працювало досить добре.

— Я запам'ятаю.

— Вибач, можеш зараз або зайти, або вийти? Бо потрібно дещо перевірити.

Дівчина трохи спантеличено вийшла в коридор і сперлася на стіну навпроти Ніла.

— Що робив на Землі, якщо не секрет?

— Народився, виріс, вчився, працював, працював, багато працював, а потім і ще трохи працював. Потім набридло. Вирішив займатися тим, що цікаво, паралельно тринькаючи заощадження. Зараз це і продовжую.

— Ого, лаконічний опис.

— Так, як на тридцять років — досить лаконічно. А що ти робиш на Місяці?

— Здебільшого шарюся.

— Це серйозно.

— Не хочеш до мене на роботу?

— Що, знову працювати? — різко зиркнув на неї Ніл, кумедно нахмурившись. — А які потрібні навички?