8. Спостерігач. Диктор. Редактор.

Я лежав у траві. Ніч. Доба триває довго на Новій Фестері. Вітер. Прохолода. Я лежав у траві та дивився на зорі. У таборі тиша. Мовчання. Світло не горить у наметах. Видає трохи шуму портативна киснева електростанція. Корвет спить. Спить Дар’єго і Вайларон. Я один в окрузі не спав. Не кортіло мені спати. Я лежав у траві та дивився на зорі, які усипали темне нічне небо. Я боявся, що це сон. Боявся, що прокинусь десь під час виконання завдання від Спостерігача. Боявся, що сон те, що скоро запустимо ми систему віртуалізації, яка ввечері пройшла пробний пуск. Спостерігач надав вказівки Вайларону (не мені), що першим маю я ввійти у систему та налагодити віртуальний зв’язок з Кіарою. Якщо контакт пройде успішно, то на координати прилетять через якийсь час свита Спостерігача з майбутнім тілом Кі.

Я лежав у траві та дивився на зорі, які усипали темне нічне небо, які маяками мені служили у пошуках щасливого та повного надії майбутнього. Я лежав у траві. Не міг спати я. Все турбувало мене; все заспокоювало мене. Я був близький до завершення життєвої трагедії, страшної історії. Мрія та сенс набудуть реальності. І чим ближчим я був, тим важче вірилося у реальність того, що відбувалося. Я лежав у траві та дивився на зорі, які усипали нічне небо, які заспівали мені колискову та відправили у сон посеред трави...

На ранці я прокинувся самостійно. Світало. Прохолодно. Свіже повітря протискувалося у легені. Під головою у мене лежав м’який куток з модульного ліжка. Перші рожеві промінчики раннього сонця бігали поміж високої трави. Як мені здалося на перший погляд, то у таборі всі ще відпочивали. Але я помилився. У найбільшому наметі, де розмістилася лабораторія Вайларона, а також і установка системи віртуалізації, горіло світло і хтось шумів. Стукіт метала по металу. Я піднявся з місця, де пропав уві сні на декілька годин, підхопив м’який куток і закинув його у свій намет-комірницю. Мій шлях пролягав до лабораторії Дока.

Я зайшов без страху та сумнівів. Слова Вайларона вже ніяк не могли розрізати мені серце, адже я знав його найголовнішу таємницю. Тепер, навіть якщо він приймиться мене поливати лайливими фразами, я відіб’ю удар. Я усвідомлюю причину. Його не боятися і ненавидіти треба, а жаліти. Я ввійшов у здоровенний прямокутний намет. Вайларон сидів за одним із столів. Його голова лежала на грудях, а одна з кібернетичних рук стукала пальцем до білій стільниці. Трьома широкими швидкими кроками я пострибав до старого клона вченого. Я обережно поклав йому руку на плече та потряс:

- Док! Док! Як ти?!

- Та забери свої патоки від мене, лупню, - різко кинув Вайларон та підняв голову. Його голос десяти різних створінь з кожною годиною ставав все тихіше і тихіше. – Стара людина заснула від роботи... Кому я брешу? Тіло вмирає. Я прийшов раніше, щоб завершити нову вакцину... Віртуалізація налаштована та готова до роботи.

- Тобі допомогти з вакциною? – поцікавився я, майже не зважаючи на останню фразу Вайларона.

- Допомога від тебе? – перепитав Док з властивою йому інтонацією презирства. – Ні, дякую. Якщо ти готовий, то я можу впустити тебе у віртуалізацію. Все налаштовано. Я впевнений, тобі не терпиться побачити її.

- Я... Дуже цього хочу. Тільки я не впевнений, як я їй все розкажу та поясню. Як їй сказати, що вона померла, а я її маю відродити.

- Твоєму творцю я маю сказати, що його план приведений до останньої фази. А що тобі говорити... Думаю, у тебе щось вийде, як тільки ти її побачиш. Яку вам місцевість створити?

- Обрій? – зачаровано питав я, не витримуючи очікування тієї миті. – Чи можеш ти створити дах вежі на Обрії?

- Щось вигадаю, - вперше за довгий час щиро усміхнувся Вайларон. – Ходімо.

Ми направилися до установки системи віртуалізації. Компактна кубічна структура, до якої з усіх сторін лабораторії ведуть кабелі і шнури. Вона гуділа та шуміла. Готова була прийняти всередину себе одного із нас. Мені лише було потрібно сісти на високий стілець, обпертися об спинку. Далі Док притягнув шолом, натягнув його на мою волохату голову. Старий вчений сів поруч, дістав прямокутну панель керування та розпочав налагоджувати процес створення віртуалізації...

Я заплющив очі. Холодний імпульс торкнувся волосся, корінці замерзли. Удар. Ще сильніший імпульс пропив голову. Біль. Біль. Важко. Десь лунав страшний, покалічений голос:

- Вибач. Це. Через. Польові. Умови.

Док. Боляче. Припини. Імпульс. Страх. Проник у мене страх. Я відчував розряд енергії всього Всесвіту. Весь вплив зірок на простір космічний раптом прийнявся розривати мені шкіру, м’язи та кістки. Страх. Смерть. Я так і не побачу Кіару. Пробач мене... Пробач мене, кохана. Я не знаю, як боротися з імпульсом. Він свердлив мені голову, дроблячи мозок. Спалах. Завмерло все. Відступили всі сили та імпульс. Час... Простір... Я живий. Зараз я розплющу очі... Побачу Кіару... Нарешті.

Очі я розплющив. Навколо білий простір. Невагомість. Не Обрій. Не дах вежі. Це білий простір, де немає часу і простору. Нічого навколо немає. От тільки я знаю, що зараз не один. Я подивився по сторонам. Зліва, справа та навпроти мене висіли темно-сірі силуети. Троє. Всі однакові. Риси їхні не відрізняються. Зачекай... Вони... Вони не відрізняються і від мене! Ми вчотирьох були у комбінезонах. Волосся чорне висіло на плечах. Бороди. Обличчя наші ідентичні. Якого...

- Вітаю тебе, Конструкторе, - заговорив моїм голосом, але повним співчуття, силует навпроти. – Мене звуть Спостерігач.