7. Безноса сивина.

Ми мандрували вдвох, долаючи кожну добу самотності, замкнені у камері посеред пустоти. Фактично: ми в глибинах галактики. Цивілізовано: ми у самому кінці нескінченного кінця. Дар'єго був дуже відвертим та відкритим до спілкування на будь-яку тему. Ну, і звісно ж я не зміг обійти теми розмови про їхню втечу з наукового комплексу. Як виявилося: Айла таємно від усіх зв’язалася з найманцями, а вже тільки потім повідомила начальникам відділів про свій задум. Ніхто навіть і не думав йти проти неї, адже репутація Міленіуму, ставлення до вчених та політична катастрофа відкривала нові бажання та можливості. Вчені довго готувалися та планували. Близько стандартного року вони виношували план. За тиждень до прильоту найманців почалася підготовка до основного етапу. А тепер – після злагодженої і швидкої роботи – всі вони вільні від тиранії. Найманці провели для них попередню розвідку, і вчені прийняли рішення заснувати колонію на одному із світів, які Міленіум знищив при очищенні, щоб відновити та залікувати зруйноване. Символічно. На питання моє, де цей світ розташований, Дар'єго відповів, що Новий Обрій буде поки що у секреті від усіх розвиватися. Хм. А на наступне питання, куди ж його тоді доставити, темношкірий вчений відповів, що вірним рішенням буде підвезти його до якоїсь прикордонної системи, звідки його заберуть колеги.

Так, у активному спілкуванні, якого я не знаходив довгі роки, ми домчалися до Антопрії. Відчуття дискомфорту через одне спальне місце, один санвузол, пайків несмачних заховалося десь позаду. Я позабував про великі плани Спостерігача, підозри та сварливий характер Дока, своє походження, провали у пам’яті, кров на руках, складне минуле. Сміючись над жартами Дар'єго, я відчував тепло у душі, ніби вогонь всередині мене знову розгорався. Я відчував себе людиною. Я відчував об’єднання з Кіарою матеріальним. Воно ось-ось відбудеться.

Я ввійшов у атмосферу, вийшов на Дока по каналу зв’язку та попередив, що ми наближаємося. Хриплим незрозумілим голосом старий відправив мене шукати яйця шоогунських скартарів, а потім доповнив, що посадочна площадка готова. Ох... Усвідомлюючи, що конфлікту не минути через розфарбований корвет та заміну Тертаха, я важко виздихував кожні секунд десять-п’ятнадцять. Будь, що буде. Війни зі старим кіборгом не минути ніяк. Кришталева пустеля під нами нагострила під пекучим сонячним сяйвом кігті. Приготувалася вчепитися у нас. Але доля наша ніяк не стосується її. Не стосується. Остання мить перед бурею. Поступове зниження швидкості привело мене до відчиненого невеличкого ангару. Ми влетіли. Шлюз зачинився. Бортова система управління повідомила, що зовнішня температура стабілізована. Тиск вирівняно. Вихід на поверхню – можливий.

Трап висунувся, і ми з Дар'єго опустилися по ньому у яскраво освітлений ангар, якого я таким ніколи не пам’ятав. Осліплююче сяйво вдарило по зору. Ми прикрили очі долонями (я у тому числі, адже візор лишився на кораблі). Психологічний тиск. Розпочинається. Тіні затанцювали. Кроки, які хвилями луни віддавалися у вухах, змішуючи тишу і гудіння вентиляційної системи та системи охолодження корвета у єдину какофонію. Док підійшов, встав так близько, що я чув нерівне дихання, стимульоване імплантами. Він вдарив мене кібернетичною долонею по лівій щоці...

‐ Що ти зробив, виродку? – прошепотів він десятьма голосами. Гнів. Ненависть. – Краще б ти не вертався взагалі! - Тільки-но я зібрався сказати щось, чого ще сам не знав, Док знову вдарив мене. Тепер по правій щоці. – Ні. Мовчи. Я тебе довго терпів. Ще трохи протримаюсь. Кого ти привело до мене? – Відійшовши до Дар'єго, запитав старий вчений. – Це ж не той помічник, якого мені обіцяв Спостерігач. Ти – Тетрах Раксім? Тобі щось відомо про систему віртуалізації? – Дід вхопив темношкірого за руку. – Вмикай лінк.

Дар'єго спочатку потягнув з виконанням наказу, але кіборг і йому влупив по обличчю. Так сильно, що я побачив, як силует новопридбаного товариша впав на підлогу. Після він стрімко підвівся від допомоги робота, якого прислав Док. І все ж таки йому довелося ввімкнути інформаційний девайс.

‐ Ти кого привів? – злобно питав вчений. – Це не Тертах Раксім. Якийсь нікчемний приблуда... – Док підійшов до мене і закричав. –Він не мав справи з віртуалізатором! Ти знущаєшся?!

‐ У мене не було вибору, - намагаючись притримуватися спокою, відповідав я. – Окрім мене на Тертаха претендували ще деякі люди, сили яких перевищували мої. Ми прийшли до згоди, що Дар'єго зможе допомоги мені у тій же мірі, що і Тертах...

‐ Ти так впевнений?! – крикнув старий. – Гей, лупню, ти щось знаєш про систему віртуалізації? – звернувся Док до Дар'єго. – Колись працював зі штучним інтелектом?! Ти у якій сфері взагалі працював?! –Декілька секунд темношкірий не знав, як відповісти максимально невихованій людині. – Та мовчи ти, придурку! Я зараз вижену вас у пустелю!

Він віддав голосову команду. Брами у ангар, що захищали нас від спеки, вітру та колючого піску, відчинилися. Комфортна прохолода миттєво вивітрилася. Світловий рівень начебто стабілізувався. Очам стало легше. Я звик через секунду та побачив Дока, який махнув рукою у напрямку розщілини, вкриту гострими кристалами.

‐ Ви вдвох вважаєте, я з вами гратися буду?! Мені Спостерігач твій тепер ніяк не компенсує страждання та витрачений час! Що це за екскременти?! Як мені скажеш працювати?! – Його потворний голос намагався перекрикувати вітер – його голос перетворився у стихію. – Що ти замислив?! Вирішив мене завести у забуття?! Ні, я так просто не здаюся! Ти цю багнюку приніс, ти з нею і розбирайся! Доповідай своєму Спостерігачу, кого ти притягнув у мій дім! Передай йому, що я не стану працювати, поки не отримаю відповідної компенсації! – Шлюз у ангар зачинився в одну мить. Хлопок загримів у вухах. Спека потроху відступала. – Якщо найближчим часом не вирішиться питання, - все ще кричав Док, - я дійсно випхаю вас на поверхню! Здохнете через декілька годин! До тих пір, поки Спостерігач не виплатить мені та не пояснить, як працювати далі, бачити вас не бажаю. І тільки потрапите мені на очі – вважайте, не пощастило! Виродки!