5. Тінь величі людської.

“У гідному людства майбутньому немає майбутнього. У дійсному майбутньому немає місця людству.

Ми – все. Ми – нічого. Нас багато, наші думки та ідеї оволодівають всім реальним, нереальним та тим, що очікує оцінку своєї реальності. Ми заповнюємо пустий простір, ми знищуємо невідоме, незнайоме та страшне, роблячи його буденним для свідомості всього людства. Ми перетворюємо темряву у світло. Ми це все. Ми завжди нічого.

Ми мріємо про майбутнє, у якому буде місце для людства, яке все заповнило своєю сутністю. Ми мріємо про майбутнє, де тільки ми, де інші види стали нами, де планети персоніфікують наші якості та риси. У нашому майбутньому галактики носять імена людського походження, у нашому майбутньому весь пустий Всесвітній простір заповнюється нами. Але це у нашому майбутньому, яке буде змушено загинути разом з нами.

У нашому майбутньому відносно нескінченний космос стане меншиною фантазій та реалізації ідей. У нашому майбутньому обшир за атмосферою планет перетворився у затхлий машинами та механізмами пластиковий лабіринт, де ми намагаємося подолати нескінченний цикл життя і смерті.

Але це тільки у нашому майбутньому, яке вимушене загинути разом з нами. Час, коли ми тягнулися до всесвіту замінився часом, коли всесвіт тягнеться з нашої свідомості. Це триватиме нескінченно, поки людство не займеться самознищенням, поки всі ми одночасно не спинимося, позабувши про свої справи, позабувши про роботу, позабувши про інтереси, проблеми. Коли ми спинимося та замовкнемо одночасно. Коли ми спинимося та перестанемо дихати. Тоді у всесвіту і майбутнього є шанс на існування…”

Сторно Райк-Талгіс, лідер терористичної секти “Тіні майбутнього”.

Удари серця і душі перед брамами страху підійшли до пику швидкості. Корвет ввійшов у атмосферу безлюдної агресивної Антопрії. Блідно-сині кристальні пустелі відражали сяйво зірок. Одна вже майже сховалася на заході, а друга здійнялася над східним горизонтом. Процедура автоматизації процесу приземлення направляла мене до прихованого ангару. Десятиденна подорож у зворотному напрямку мала скінчитися у лабораторії Дока, завершити главу мого життя та розпочати нову, де я направляюсь на полювання за вченим. Десять днів я провів у мовчанні. Не тільки не розмовляв, але і не давав прокинутися внутрішньому голосу. Я мовчав. Нічого не бажав розжовувати, розміркуванню піддавати. Все марно, все лишається “можливим”. Це все рівно ні до чого не приведе.

Хвилинна справа і корабель плавно занурюється у темне приміщення ангара. Щойно посадочний модуль зчепився з бетонним сплавом, я піднявся з крісла, простежив щоб усі системи планово вимкнулися, і вже потім направився до трапу. Шлюз відчинився, опустився лист зі сходами, по яким я спустився у ангар. Слабке блідно-жовте світло опромінювало мене та фігуру, що стояла поруч з дверима у домівку Дока. Сморід пустотних двигунів повільно витягувався у вентиляційні канали. Тихеньке свистіння вітру, здавалось, навмисно перекривало буркотіння старого вченого. І той, зрозумівши, що я нічого не почув, прийнявся горлати на весь ангар:

- Глухе відріддя! Давай мені записник!

- Тримай, - спокійно відповів я, відчіпляючи пристрій від спорядження. – Там нічого немає цінного.

- Це я вже сам вирішу. – Старий схопив предмет власної зацікавленості та розвернувся до виходу з ангара. – Ходімо. Твій начальник попросив дещо тобі продемонструвати.

- Що саме? – не скриваючи здивування, поцікавився я.

- Ходімо, - єдине, що відповів Док, а потім пройшов.

Що ж… Це краще, аніж образа. Я прослідував за ним у темні коридори, пройшов по маршруту, який вів у лабораторію. Стерильний сморід, чорний службовий робот стоїть напроти мене, поруч зі столом. Док направився до панелі керування, до якої був підключений віртуалізатор, та приступив до налаштування пристрою.

- Скажу одразу, що подібний експеримент потребує іншої оболонки. Мої боти для цього не зовсім підходять.

- Що ж ти такого зробив? – підійшовши та оглядаючи робота, спитав я.

- Привів у дію мінімальний потенціал віртуалізатора, - відповів Док та, натиснувши кнопку на панелі, повернувся до робота.

- Що зі мною? – почув я до болі знайомий жіночий голос, викривлений залізом. – Я? Я задихаюся! – закричав робот голосом Кіари.

- Не бійся, - говорив зі сторони Док. – Я не вмикав моторику. У неї є доступ тільки до модуля спілкування.

- Допоможіть! – крикнув робот. – Я нічого не бачу!

- Це ти, Кіаро? – не знаючи, що робити, спитав я голосно у машини.

- Хто це?! Хто тут?! Допоможи мені!

- Кем, Кі. Це я.

- Кем? Кем, що зі мною? Чому я нічого не відчуваю? Чому я не дихаю?

- Тому що твоя резервна копія з лінку була віртуалізована у механічній платформі, - пояснював Док у властивій йому манері. – Ти так голосно не кричи. Інакше відімкнемо.

- Нікого вимикати ми не будемо, - відчуваючи вперше до нього гнів, встав я спиною до робота, в яку заточили свідомість Кіари.

- Будь ласка… - простогнала Кі. – Допоможіть мені. Я пам’ятаю, як ми прилетіли на Карталею… Що трапилося? Чому я тут?!

- Кі, - заговорив я, повертаючись до робота. – Кі, все добре. Ми тобі допоможемо. Тобі лише треба трохи потерпіти…