3. Межа людяності.

Від дня і ніч не відрізняю я. У темряві я бачу світло. У життєвому шумі відчуваю ритм тиші. У хаосі сильних штормів емоційних я чую риму гармонійності монотонної. У попелі зруйнованих часом світів я мрію побачити відродження епохи невідомої. У безнадії відчути подихи надії. У нескінченності доторкнутися до буття, що має початкову точку і кінець її. У вічності просторової луни нарешті відділити голос свій, що заблукав, страждаючи, шукаючи істину життя. Де тьма – там я. Де світло – там я. Шум – я. Тиша – я. Нескінченність – я. Забуття – я. Страждання – я. Відчай – я. Мовчання – я. Крики – я.

Я вливаю у себе всі почуття Всесвіту, доторкаючись до завіси реальності. Я відчуваю праведний гнів за порушення людством принципу людяності, що був збудований на протязі мільйонів років. Я проливаю кислотний дощ замість сліз, бажаючи стерти з пам’яті всі знання за рід, якому я належав. Я розбиваю титанові кайдани буття, котрі утримували мене, раба своїх страхів, щоб нарешті торкнулася моя свідомість ковальні справедливого існування. Я розсипаю емоції розгнівані у мозаїку лабіринтів, проклинаючи месників раціонального розподілу духовних ресурсів, які привели мене до відчаю та гноїння. Де пустота – там я. Де небуття – там я. Душа – не моя. Розум – не належить мені. Тіло – розщеплення. Початок – я. Кінець – я. Альфа – я. Омега – я.

Душі розпад вже не обернути ліками ніякими. Боротьба між мною та мною привела до самознищення. Спостерігач забрав у мене все і віддав мені все. Спостерігач був всім і залишиться нічим. Душі розпад…

“Джерело душі”, Спостерігач.

- Тепер зрозуміло, що штовхнуло легіонерів, - промовляла руда дівчина, підводячись зі свого місця та направляючись до кремезного чоловіка, обличчя якого було повністю кібернізоване. – То Спостерігач підіслав до нас кручену плазму! А що саме ти зробив?! – з іскрою у голосі зверталася до мене Ільяна Панрейк, небезпечний головоріз у галактичному просторі Міленіуму.

Дивно все… Таке відчуття, ніби я… Я не пам’ятаю, як мене забрали з астероїду та як я опинився тут. Зрозуміло, що це корабель найманців. Зрозуміло, що це найманці. Не пам’ятаю я, як ми зустрілися та полетіли на їхньому кораблі. Нічого цього не пам’ятаю.

- Гей! – повільно, крутячи у одній руці червоний фосфорний пістолет, наближалася Ільяна до мене та кричала. Вона просувалася поруч з сидіннями пасажирів, що були паралельно розміщенні вздовж бортів капера найманців. – Ми вже зрозуміли, що ти крутий, але нам можна розказати. Повір. Нікому не звуку про це не проронимо!

- Нічого немає крутого, - суворо і тихо заговорила Джавеліна Дейзон-Віз, капітан команди. Її темно-синій легкий екзоскелет ховав під собою ветерана багатьох війн, у яких жінка приймала участь. Татуювання на білій шкірі під очима з чорних вертикальних полос навіювало думку, що вона плаче за всі свої злодіяння. – Нічого, Іль, крутого він не зробив.

- А що ж не так?! – кривляючись, перепитала у неї гренадер.

- Він сам розповість, якщо такий спец, - відрізала Джавеліна та встромила у мене свої фіолетові очі.

- Скажи щось нам, - попросила Ільїна та сіла поруч зі мною на вільне місце.

- Вона права, - промовляв я впевнено, намагаючись не видавати, що нічого не пам’ятаю. – Якби я був спец, то не привернув би зайвої уваги. А тепер, коли я знищив караульну галеру Міленіуму, на аванпості можуть з’явитися додаткові міри безпеки.

- Та ми цього і не зрозуміємо! – начебто стала на мою сторону гренадер. – Спостерігач же не повідав нам, яка там оборона.

- Ми дізнаємось, Іль, - похитала плавно головою капітан команди. – Якщо ми не повернемося, то це і були додаткові міри захисту.

- Ще не пізно відмовитися, - приєднався до розмови медик найманців, Юерн Серп. – Я знаю, що не кращі у нас зараз прибутки, але хіба ж ми можемо йти на такий ризик, не знаючи, яку точну суму отримаємо з награбованого.

- Ти не фінансист, - прокоментувала Джавеліна. – Ми вже працювали зі Спостерігачем. Минулого разу нагорода виправдала ризик. Спостерігач – таємна особа, яка приховується від посередників і клієнтів. По моєму досвіду: такі, зазвичай, за нашу роботу виплачують дуже добре.

- Ми вже працювали на нього, не сперечаюсь, - продовжував говорити темний наче ніч медик. – Але цього разу він посилає з нами свого оперативника. Це нормально? Наче ми самі не зможемо доставити товар.

- Товар занадто цінний, - відповідав йому я, не шукаючи зорового контакту з медиком. Мої очі, та очі Джавеліни не розривали зв'язок. – Пристрій, який винайшли вчені Міленіуму, настільки дорогий у виробленні, що дешевше організувати напад на науковий аванпост, аніж самим його зробити. Тому я і відправився з вами, щоб ніхто нічого не переплутав.

- Якщо ти такий спеціаліст, - заусміхалася Ільїна, - то краще тобі нічого не переплутати.

Розумію. Це був натяк на ситуацію з галерою. Та впевнений я, що у нас все на планеті пройде гладенько. Навіть ліквідація саме цих сумнівних громадян Міленіуму…

- І все ж таки, - звернулася до мене Джавеліна, коли я спрямував погляд у чорну підлогу, - розкажи нам, що трапилося з караульною галерою. Весь Антивійський гарнізон зашумів від цього.

- Я був зупинений ними. На моєму корветі від них втекти було неможливо, тому я перебив всю команду та знищив галеру об астероїди.