8. Фаталізм.

Він втратив дітей та кохану дружину… Він втратив батьків, сестер та братів… Він втратив родичів, друзів та знайомих… Він втратив рідний світ, колонію, домівку… Він втратив все… І хто тепер скаже, що він немає права? Хто тепер звинувачуватиме його у тому, що закон він порушив? Хто стане осуджувати? Хто набереться сміливості, винирнувши із зажерливості та злоби, щоб сказати йому, що він не має права так вчиняти?! Ніхто і всі. Постраждалих безліч. Смерть і розруха всюди. Лічильник не спиняється.

Режим та тиск. Влада та ідея. Релігія та правосуддя. Ці складові є основою для будь-якої держави. Навіть та, що віками будувалася у колисковій миру та благополуччя, може перетворитися на кровожерливе створення, головним джерелом для проживання якого стане поглинання власних ідеалів. Свобода народу стане суровим режимом з безжальними законами. Вільнодумство та можливість висловлювання цих думок перетворяться у загнане у глухий кут створіння. Громадяни припинять хоч якось впливати на державу, коли володарі влади наберуться сміливості та можливостей підім’яти під себе управління, а ідея одного насильно чи добровільно засяде у головах трильйонів. Правою рукою можновладці залізуть підлеглим у душі, підсовуючи їм нескінченно щасливе життя за межами матеріального, а лівою відірвуть свідомість від реальності, підмінивши закони справедливі на зручні.

І ось тепер ніхто не має права сказати, що він винний у смерті сотні невинних людей, коли лише нещодавно справедлива та могутня людська держава – Міленіум колоній – знищила десятки мільйонів на благо вищої цілі та ідеї! Ніхто… Ніхто не змусить його повірити, що його помста буде безрезультатною. Ніщо не спинить його… Навіть роздуми, що може постраждати хтось невинний. Але хто серед них невинний? Кого таким назвати? Он тих, що вбивають щодня десятками мешканців Карталеї? Чи може тих, хто під видом допомоги, забруднює душі та серця своєю релігією? Можливо, назвати доведеться невинними тих, хто здався? Тих, кого силою примусили впасти та коліна та молити пощади? Ні. Вони такі ж зрадники… Ніхто не заслуговує на пробачення. Всі мають понести покарання.

Це планувалося довго. Ще від того дня, як вторглися сили Легіону війни у Дозний. В глибинах технічних рівнів, у старих катакомбах, зібралися вони… Їхні думки чисті та тільки за свободу; серця б’ються в унісон за позбавлення Карталеї від гніту Міленіуму. Вони планували, де нанести удари та навіщо. Вони шукали місця та жертв, шпигували, допитували, вбивали. Їхні жертви незлічимі, але робота виконана – отримані стратегічні місця для нанесення ударів по моральному, економічному та соціальному джерелу балансу нового режиму у Дозному.

Вони до цього були мирними… Ніколи не брали у руки зброю, ніколи не міркували про повстання. Але суровий час вимагає не менш сурових рішень. Довелося вчитися, шукати вчителів, об’єднувати зусилля з ветеранами попередніх громадянських війн, наладжувати зв’язки… Вони раніше ніколи не думали про це, але не спроста ж Міленіум раз за разом нищить та вбиває їхню планету та її мешканців. Цьому колись має настати кінець. Треба покласти край.

За день до операції… Група з двадцяти людей прийшла у притулок глибоко під землею, далеко від поглядів зайвих. Вони – добровольці. Всередину їхніх тіл буде поставлено хірургічним шляхом замасковану бомбу. Проведено операцію. Допомагали лікарі, які рятували вмираючих колоністів під час планетарного бомбардування. План прийнявся рухатися до перемоги. Пройшла ніч. Всі вони готові. Духом, тілом. Вони знають свою справу, вони знають, заради чого борються. Марності у жертві немає. Все заради Карталеї. Все заради вільного народу Дозного.

І от настав той день. Він та дев’ятнадцять людей з рішучо налаштованими серцями вийшли з різних куточків технічних рівнів у Дозний. Всі вони раніше були признані капітулянтами та по новим законам на Карталеї вважалися мирними. У них не було доступу у точки, де розташувалися Легіони війни та правосуддя, але і не всім туди потрібно. Одним, по плану, потрібно змішатися з натовпом та пробратися до відкриття навчального центру. Іншим робота випала складніше: ховатися, маскуватися та пробратися до таборів полонених, до аванпостів Легіону війни, до мобільних жилих масивів, де заселилися ті, що змирилися з новими правилами.

І от настала та година. Він змішався з натовпом та прокрався до нового навчального центру дітей-сиріт. Дюжина дронів, десятки приватних охоронців нового мера Дозного, легіонери, воїни віруючих… Йому страшно, але бажання помститися за родину, за доньок, дружину, батьків, брата, сестер, рідних та друзів привели його до місця. На пропускному пункті його просканували. Робота хірургів та підривників спрацювала ідеально. Бомби не були поміченими, а при ньому взагалі ніякої іншої зброї немає. Та вона і не потрібна. Він продовжив рух, продовжив просуватися до перших рядів мирного натовпу. Він прийшов вчасно. Церемонія тільки починалася.

Промовляв першим новий мер Дозного… Новий мер. Такої посади раніше ніколи не було у колонії… Нею завжди керувала рада ветеранів праці. Тепер мер. Він стояв у елегантному костюмі, оточення його складалося з незлічимої охорони. Його слова… А його слова розповідали про мир, процвітання… Він клявся виправити ситуацію у Дозному, врятувати його від запустіння та гибелі. Врятувати вже ніхто не зможе цю планету… Вона сама себе зжирає.

Після промови нахабного окупанта приступили показувати свій вплив різноманітні політики, які профінансували перебудову колонії, зведення нових будинків, соціально-побутових служб… У тому числі і центр для сиріт. Але ж сиротами ці діти стали по вашій провині! Ви принесли кінець миру та стабільності на Карталею ще тоді, коли жадібна рука ваша стала тягнутися до все нових і нових світів. Ваша ж рука висмоктувала гравій з надр, наче кров п’є хижак зі своєї жертви. А тепер вони будують центри для сиріт, щоб прочищати їм пам'ять, розривати зв'язок з минулим, традиціями… Деградація. Смерть. Грабування. Більше нічого не чекає цих дітей на Карталеї.