7. Метастабільна упередженість.

Не ухвалили! Вони не ухвалили! Кіарі не дозволили відправитися на перепідготовку! Не дозволили через нестачу людських ресурсів! На Карталею відправили ДВІ тисячі осіб, а на заміну Кі все рівно нікого не знайшли! Як так?! Мене на реабілітацію все рівно забирають, а її лишають! Прокляття! Прокляття! До кінця ротації вона перебуватиме у Дозному! А я – у “Бенефіктії”! За що ж мені таке?! Щойно стає все на свої місця, щойно налагоджується життя, як хтось зненацька наносить удар у серце! Ненавиджу! Просто ненавиджу! Лайно! Бестілія – купка зухвалих дурнів! Анну Вергунович та мого куратора – жерця Гузтара Блазко – старійшини забирають на вітчизну з попередньою заміною на постах, а Кіару не бажають забрати! Щоб їх…

- Тримайся, - тихо промовила на вухо Кіара, обіймаючи мене. – Спокійно. Вони ще передумають…

- Вони не стануть обмірковувати більше, ніж того потребує їхня увага, - злісно сказав я, встаючи з ліжка, знімаючи з себе руку коханої, та відправляючись у інший край кімнати гуртожитку. – Чому вони вирішили забрати Вергунович та Блазко? – Кіара ще не встигла відповісти, а здогадки вже народилися в голові. – Для розслідування загибелі людей, звісно. Така версія – офіційна. Насправді їх знімають, бо ті не впоралися та не захистили життя підлеглих. Якщо вже збираються замінювати двох людей на їхніх постах, якщо відправляють більше двох тисяч людей будувати нові аванпости, то чому не можуть тебе замінити? Де тут логіка та справедливість?

- Треба спитати у Анни, чому відхилили запит на перенавчання, - запропонувала Кіара. Вона теж встала з ліжка, підійшла до мене та знову обійняла. – Тобі треба заспокоїтися, коханий. Це ще не кінець. Можливо, варто підійти до Анни та попросити, щоб повторно відправила запит.

- Я впевнений, що це не подіє. Тепер навряд до неї стануть прислуховуватися. Я впевнений, що перед старійшинами тепер немає довіри до Вергунович. Прокляття… Лишається тільки злитися та проклинати все на світі!

- Тихіше, любий. – Кіара поклала мою голову собі на плече та стала гладити по волоссю. – Заспокойся. Ще є час обміркувати…

- Є, - погоджувався я. – Давай покинемо Бестілію. Можливо, тільки я бачу, яка вона насправді. Ця релігійна структура не хвилюється за підданих. Зовсім. Вони набирають людей наче м’яса, потім кидаються ним на небезпечні планети. Якщо виживає – нехай продовжує служити. Якщо помер – він все рівно був нікчемним створінням. Вся ця Добродія, вірші, сенси, молитви… Все це лише прикриття. Хтось вгорі за таку роботу має непогані гроші, а на нас їм начхати. Давай покинемо Бестілію. Будь ласка, зірка. Я не хочу, щоб ми тут померли.

- Кем, я поруч. Тримайся. – Вона відвела мене назад до ліжка та посадила на край, а сама припала поруч. – У нас все буде добре. Не замінили мене зараз, ми будемо цього добиватися весь час. Я буду настоювати, щоб мене відправили на перепідготовку. Я спеціально буду погано виконувати завдання та задачі начальства, аби ж тільки повернутися до тебе.

- Хіба немає нормального методу вийти з рядів Бестілії? Невже обов’язково виконувати всі протоколи, щоб вийти? Ми могли б втекти з аванпосту та сісти на якийсь цивільний корабель…

- Вони не забирають людей з планети, коханий. Кораблі прилітають, залишають матеріал для таборів полонених та улітають. Якщо ми прокрадемося на них, то станемо злочинцями. Легіони переслідуватимуть та полюватимуть на нас. З Карталеї ми зможемо вийти тільки через Бестілію. Це єдиний нормальний план, Кем.

- Чому все так важко та несправедливо?! – розгнівано запитав я та знову підвівся. – Я так мало пробув у Міленіумі колоній, але настільки висока концентрація нещасть, що я вже не витримую. Люди – злі та жадібні потвори… Он ті, - я вказав у стелю пальцем, - отримують гроші та маніпулюють. А ми, ідіоти, віримо у ідеї, богів, світле майбутнє. Чому все настільки просто і одночасно складно це подолати?

- Ми впораємося. Ти чуєш? Нам і не таке вдавалося перемогти. Ми перемогли Обрій, наркоманію, моральні рани. Ти переміг полон, насилля, вбивства… Ми переможемо і Бестілію, повір мені.

- А як же твоя віра у Добродію? – не зміг не задати я цього питання.

- Вона мені допомогла та продовжує допомагати. Мені неважливо, яка у мене буде посада чи завдання. Головне: оточення людей, які хочуть допомогти в усьому. От повір мені, я знайду можливість повернутися на вітчизну. Ми будемо жити на “Бенефіктії” та служити Добродії там.

- Все життя? – вирвалося само пособі. – А як же дім на віддаленій планеті? Як же родина?

- І це все буде. Повір мені, коханий. Я лише насичусь енергією та позитивом, перебуваючи у Бестілії, а потім ми з тобою продовжимо наш життєвий шлях. На “Бенефіктії” ми відшукаємо відповіді на питання твого походження, минулого. Ще якийсь час побудемо з братами та сестрами і продовжимо мандрувати. Ми з тобою від початку знали, що шлях у нас не буде простим. Ми з усім впораємося.

- Так, наш шлях непростий, зірко, - трохи заспокоївшись, відповів я. – Але я не думав, що він настільки складний буде. Я пройдусь по табору, обміркую все. Хочу побути наодинці.

- Ну… Добре. – Кіара піднялася, підійшла та знову обійняла. Вона також поцілувала мене у губи. – Пройдись, подихай. Якщо я тобі буду потрібна, подзвони, поклич. Тільки не забувай, що я завжди допоможу тобі, навіть якщо ти впевнений у іншому. Я поки що піду до свого відділу.

Я вийшов з кімнати, потримавши у обіймах кохану зірку. Невеличкий коридор перевів мене до шлюзу. Так я потрапив на вулицю. Сьогодні дикувато парадоксальний день на Карталеї – у небі білі-білі хмарки, крізь які світить холодними променями сонце. Землю посипає дощем, який одразу перетворюється у лід. Вітерець слабенький розштовхує по сторонам бурульки, що тільки-но встигли замерзнути на краєчках наметів, ліхтарів. Бетонна доріжка з підігрівом, тому я спокійно пройшовся від гуртожитку до крайніх куполів-складів за гаражем. Трохи слизькувата земля була за ними, де я зазвичай сидів у вільний час вранці перед виїздом у Дозний. Тут ми доволі часто спілкувалися з Током та іншими братами. Зараз наше місце зборів пустує, бо помічник Гузтара Блазко підготовлює весь відділ до майбутніх робіт у колонії.