6. Перерозподіл емоцій.

Я нічого не пам’ятаю та не розумію. В одну темну мить, коли розум мій блукав по печерам, створені сліпою свідомістю, я почув шум – стяг порятунку. Пам’ятаю, як я звертався до цього шуму, благав його, щоб він мене врятував. Я пам’ятаю. Коли став я ритися у власних спогадах, то відшукав там безліч темно-синіх ліхтарів, що спостерігали за мною. Я відшукав червоні промені, які різали гірську породу. Я відшукав свій смертельно побитий хриплий голос, який благав про порятунок. “Допоможіть”, - вибивав він з мене молитву, - “Я… не можу. Допоможіть…”. Я відшукав у темряві розуму картину, як мене несуть по темним переходам мого покаліченого життя. Я відшукав світло, яке агресивно впивалося у вічі та різало їх. Я відшукав транспортер, тряску у ньому. Я відшукав довгу-довгу дорогу, яка затягла мене у біле ліжко. Я відшукав покій та відпочинок.

А вже потім, через довгий час у забутті я відшукав її… Блакитні очі не відволікалися від мене, мале дитя поруч стоїть, чорні очі уважно спостерігали.

- Я… - прохрипів я. – Де?

- Тебе врятували, - зі сльозами мовила Кіара. Усвідомлення, що вона поруч відштовхнула біль. Я усміхнувся. – Погано виглядаєш. Бідолашний мій, - Кі піднялася зі стільця, легенько та ніжно обійняла, - пробач мені.

- За що вибачаєшся? – здивувався я, хоч і були у мене здогадки щодо відповіді.

- Що ми поїхали на цю місію, - розкаялась Кі. – Що не захистила тебе та не врятувала. Пробач.

Кі ревіла, по її смуглявому обличчю потоками билися сльози. Я не впізнаю свою Кіару. Можливо, тому і не впізнаю, що вона стала моєю та відкрила свою сутність.

- Заспокойся, - з болем у голосі та на серці мовив я, намагаючись подарувати їй пробачення, якого вона не потребує. – Ти ні в чому не винна. Присядь, давай поговоримо.

Кохання моє припало назад до стільця, я перевів погляд на дівчинку. Схоже, це та дитина, про яку мені розповідала Кі. Я не пам’ятаю її імені. Потім я перевів втомлений та болючий погляд на приміщення. Це польова лікарня Бестілії. Однозначно. Я так суджу не тому, що двічі за ротацію заходив сюди, а тому, що усюди символіка організації.

- Як ти? – поцікавилася Кіара. – Що з тобою робили?

- Непогано почуваюся, - констатував я факт. А про друге питання… Я став пригадувати, що витерпів за час у полоні… Я пригадав свій плач, біль, страх. – Я… на друге питання… Можна ми якось пізніше поговоримо про це?

- Звісно, - зі співчуттям та розумінням промовила Кі. – Я хочу тебе познайомити з деким, - через хвилину мовчання заговорила Кіара. Я перевів погляд зі стелі на кохану та дівчинку поруч. – Її звуть Малькіона, - представила мені незнайомку вона. – Малькіона скоро відправиться навчатися на “Бенефіктій”.

- Доброго дня, Кем, - привіталася зі мною дитинка. – З вами погані речі трапилися. Мені за вас шкода. Якщо я зможу допомогти, ви тільки скажіть, домовилися?

- Домовилися, - хриплою радістю мовив я. – Знаєш, що тільки-но дійшло до мене? – запитав я у Кіари.

- Що, Кем? – нахилилася до мене Кі та взялася однією рукою за перила лікарняного ліжка.

- Занадто часто ми стали зустрічатися у лікарнях.

- Вірно кажеш, - з’явилася чарівна усмішка у прекрасної смуглявої дівчини. – Наша перша зустріч та розмова проходила у палаті.

- Так, - повільно покивав я. – Перед Бестілією ти потрапила у лікарню. Тепер знову я…

- Натякаєш, що наступною повинна бути я? – з награним здивуванням промовила вона.

- Не хотілось, щоб ми ще хоч раз потрапили у лікарню.

Емоційно нестабільну розмову перервала Малькіона, якій дуже кортіло зі мною познайомитися ближче. На її запитання – “Хто?”, “Звідки?” та “Чому?” – я намагався відповідати, притримуючись легенди, колись вигаданої Кіарою. Дівчинка розпитувала, як ми познайомилися. Впевнений, вона запитувала це у коханої, але мені було приємно розповідати їй… Мені було приємно спілкування з Кі та Малькіоною, після довгого мовчання у камері. Мені настільки було тепло на душі, що я приготувався розплакатися. Втримався. Я втримав сльози. Я немало пережив, витримав все та увернувся від смерті. Я повернувся до коханої, образ якої допомагав триматися мені на моральному рівні, а тепер я її бачу, чую та розмовляю з нею. Хіба це не чудово? Чому я маю плакати? Я повинен усміхатися та радіти. Я усміхався та радів.

У палату ввійшла сестра Бестілії Вінен Сальтері – сувора жінка середнього віку, яка піклується за здоров’ям мешканців аванпосту. Вона зиркнула на Кіару:

- Ви мали одразу мене покликати, коли прокинеться брат Гуанар, сестро.

- Пробачте мені, сестро. Я була настільки щаслива, що він прийшов у себе, що забулася за все.

- Як себе почуваєте? – ніби не звертаючи уваги на вибачення Кі, запитала Вінен, перевіряючи на дисплеї показники мого стану.

- Непогано, - прохрипів я у відповідь суровій жінці.

- Вас врятувала Добродія, брате Гуанар, - дивлячись на екран, повідомила вона. – Якби не молитви сестри Луа Нова, якби не молитви всіх нас, не вдалося б врятувати ваш дух. Дані стабільні. У мене оптимістичні прогнози. Зараз введу вам ще дозу препаратів і повідомлю старшому жерцю, що ви з нами.

Вінен натиснула комбінацію кнопок на сенсорному прозорому дисплеї, переконалася, що всі процедури пройшли правильно та покинула палату, сказавши Кіарі, щоб вона нікуди не йшла та чекала на Анну Вергунович.