5. Гнів небес.

Це трапилось на дев’ятий день. Точніше в ніч на десятий. Саме тоді, коли перший тиждень мого нещасного відвідування збирався віддати чергування наступному тижню, я почув страшенні вибухи та тряску. То була та ще вистава. Справжня забава для мене та власного бажання помститися всім повстанцям-варварам, які ховалися у проклятих тунелях глибоко в горі… Так, це було свято, але коштувало воно мені немалу ціну.

Як я і казав… Все відбувалося в ніч на десятий день. Сидячи після вечері (мені принесли пляшку води та шматок сухого хліба) біля дальньої стіни та мріючи про повернення до Кі, я, паралельно з завиванням від ран, розмірковував про масштаби повстання. Сьогодні нас знов водили на дибу, але ми не просто висіли на ланцюгах. Охоронці ще й лупцювали нас сталевими прутами. Тому зараз я тримався в’ялими руками за живіт, що неспинно вив від вже старих синців та щойно отриманих. І все ж таки я міг виділяти хоч трохи уваги повстанню. Його масштаби, як на мій погляд, були незначними та малими. Якщо при Гвіздерінах тут відбувалася справжня громадянська війна, коли планету захопили повстанці та збиралися відтиснути сили Міленіуму зі своєї зоряної системи, то зараз це походить більше на партизанство. Раніше, я впевнений, повстанці мали своїх людей всюди: у флоті, у Легіоні війни, в уряді Карталеї, а зараз… Ні, зараз у них теж є мережа своїх людей (адже вони мають якось безперешкодно та приховано проводити свої операції), але… Це вже не те. Лише луна від потужного рику колись загрозливого повстання на Карталеї.

Теперішні дії повстанців-терористів схожі на укуси набридливих комах, які от-от і спровокують здоровенного хижака, якого вони здумали зачіпляти. Гвіздеріни дозволили на планеті розгорнутися війні, а Неурон, щось підсвідоме мені підказувало, не буде з ними гратися. Судячи від тих санкцій, які новий консул наклав на Карталею, та їх безуспішний ефект, я можу думати, що доволі скоро прості заборони, комендантський час та посилений контроль переростуть у більш насильні міри боротьби. Під кінець роздумів я усвідомив ще одну річ: мені немає ніякої різниці, що зробить Магнус Неурон… Поки я перебуваю у в’язниці повстанців, мені до цього немає діла. Я лише можу сидіти під стіною, оточений холодом камери, відчувати сморід власних виділень та мріяти про повернення до коханої Кіари. Тому мені і справді немає різниці.

Я прийнявся міркувати про смерть та її значення для мене. Це зараз дуже актуально, адже найстрашніша та найсильніша сила у Всесвіті вже дев’ять днів блукає поруч зі мною. Щодня вмирало двоє людей, щодня смерть їхні свідомості забирала з собою у забуття. Була людина – немає її. Лише спогади тих, хто був для них близьким (батьки, рідні, кохані, діти), дозволяють ще якийсь час проіснувати імені, але колись і воно кане у вічності нескінченного часу. Що ж смерть значить для мене? Якщо судити про неї, як судять брати і сестри Бестілії нескінченної Добродії, то смерть – не кінець (хто б сумнівався?). Смерть відправляє свідомість істинно добрих людей до сяйва Добродії, де душа продовжує існувати та допомагає живим стати на шлях справедливості і порятунку. Схоже, всі релігії міркують подібним чином… Але чомусь мені здається, що смерть – це кінцева зупинка. Ось ти був, тобі нанесли смертельні рани, і ти помер. Свідомість твоя угасла. Назавжди. Мозок мертвий, відсутня здатність міркувати – немає тебе. Все. Кінець.

Мені насправді страшно від цього. Живеш собі, не придаєш потрібної уваги цьому, а потім, перед самою смертю, усвідомлюєш, що це кінець. Живе тіло – живий ти. Немає тіла – ти теж забутий. І немає ніякого нескінченного життя після смерті. Ось це страшно. Звісно, я б міг себе втішати, що після смерті кудись душа моя відправиться, але щось підказує, що вона просто припинить існувати у ту мить, коли мозок припинить функціонувати.

От під такі роздуми я тримався за живіт, скавчав. Я відчував біль всюди: руки боліли від диби; тіло – від постійних знущань, ударів; шкіра – від опіків; розум – від досвіду. Я знову ледь утримував сльози за дамбою надії. Кіара, і тільки вона постійно була у мене перед очима. Тільки вона придавала сенс цим знущанням, іспитам долі. Тільки завдяки ній я досі тримаюсь.

Сидів я… Мріяв про світло та день… Мріяв про небо та свіже повітря… Про душ та нормальну їжу… Про порятунок та кінець цим знущанням… Мріяв довго. Я вже ледь не засинав, скрутившись у кутку наче тваринка маленька, як прогриміли десь страшної сили вибухи. То не просто прогриміли… Кожні дві-три секунди лунала черга страшенних ударів, тряскою колотила підземні переходи. Що це таке? Невже хтось прийшов по нас. Невже це Легіон війни штурмом бере барлогу повстанців? Я підірвався з підлоги, підбіг до дверей, сподіваючись, що зараз хтось їх відчинить.

Нікого. Ніхто не біг до мене. Я чув віддалені крики. Також я почув, що вибухи лунали ще ближче та ще потужніше. Хлопки у вухах не давали мені спокою та лякали. Я відійшов від дверей, бо за ними, від чергового вибуху, щось затріщало. Світло більше не поступало у маленьку щілину. Вибух. На голову мені посипалися шматочки бетону, пил. Вибух. Прогриміло так, ніби бомбу чи снаряд закинули прямо у коридор з камерами. Вибух. Затріщало. Підземна схованка повстанців розривалася по швам. Вибух. Ще шматки бетону, ще пил. У камері дихати нічим було. Я відійшов до кутку, де сидів зазвичай, та сховався від загрози. Вибух. Шматок бетону впав десь біля дверей. Я злякався та крикнув:

- Гей! – у відповідь тільки пил сів на мої губи. – Гей! Я тут! Гей!

Відповіді не було. Я навіть тепер не боявся, що сюди залетить охорона та дасть мені по голові. Я просто кричав, щоб привернути хоч якусь увагу. Вибух. Пил. Ще десь впав бетон. Кричу, але немає результату. Про мене забули. Я нікому не потрібен. Вибух! Так близько, що у мене вуха заклало. Що трапилося? Де це стріляють? Чим стріляють. Вибух! Я почув, як у камері затріщав бетон. Вибух! Відбувався обвал десь попереду мене. Здійнялася хвиля пилу, обійняла мене. Вибух! Ще щось обвалилося у темній та моторошній камері! Я скрутився у кутку, обійнявши коліна та сподіваючись, що наступний вибух не скине мені на голову каміння.