9. Темниця наслідків.

Піщинки древні пальцями вітру гнівного розштовхані, вітають у різних висотах багатокілометрової пустелі, зі скрипом поціляють у камінь, метал, скелети. Відчаю зазнають всі, хто по нещастю злісної долі ступив у Землі-без-води. Смерть чекає на них, обіймає ще на початку подорожі по кварцовим дюнам та засмоктує, як тільки свідомість живого добровільно проситься покинути жорстокий та покинутий логікою світ.

Дух неспокійного вітру завиває у каньйонах та турбує наш літургійний сон пізнань. Ми не спимо – фактично. Ми збираємо інформацію. Її об’єми нескінченні, а отримані можливості затуманювали б розуми кровожерливих смертних. Та скільки б ми не збирали дані, без відповіді лишилося поняття смерті. Найпримітивнішою серед відповідей виявився банальний кінець життєвого шляху будь-якого організму. Саме у ту долю часу, коли свідомість затухає від того, що тіло більше не спроможне бути носієм, наступає смерть.

Та це не кінцева відповідь. І ми будемо продовжувати пошуки. Треба пізнати саму концепцію механізму смерті та поставити ряд питань, котрі зв’язані з роковою подією. Що відбувається зі свідомістю після смерті? Чи є, відповідно до текстів мільярдів релігій, життя після смерті? Які є можливості, щоб побороти смерть (не відстрочити, а позбутися страху перед нею назавжди)? Що трапиться, якщо забезпечити розум безсмертним тілом? Як буде користуватися створіння такою можливістю?

Для більшості питань ми відшукаємо відповідь, посилаючись на власний стан. Ми – безсмертні, але не маємо тіло. Ми безсмертні, а отже все рівно владні над часом. Завдяки цьому ми проб’ємо завісу невідомого та дізнаємося, чи можемо ми взяти під контроль смерть.

“Джерело душі”, Спостерігач, Диктор, Редактор, Конструктор.

Мені стало зрозумілим одне: робота по відновленню (точніше, поверненню) пам’яті стає майже безглуздою. У цьому, схоже немає сенсу. Ми з коханою довгий час продовжували ходити на сеанси до психолога, але не приносили результати жодна з її методик. Ні сни, ні розмови, ні картинки, ні ігри… Нічого не приносило результатів. Я як був людиною без минулого, то такою і лишався після кожного відвідування. Це ніяк не підіймало мені настрою, але поруч зі мною завжди була Кі. Завдяки її підтримці мене не так пригнічувало те, що я будуюсь як нова щойно народжена особистість.

До речі: наше спілкування, наші почуття, наше життя стало настільки близьким та відвертим, що здавалося мені, ми знайомі вже багато-багато років. Слова наші щойно починали торкатися один одного, і ми щиро усміхалися, раділи. Ми обіймалися, ми кохалися, ми дивилися сни, ми жили. Розмови тривали довгі години, обійми продовжувалися дні, а ночі ми пізнавали іншу частинку наших душ. Кожний вечір ми проводили якось по-особливому, разом, вдома.

Так, саме вдома. Комендантський час, обмеження та контроль не давали нам спокійно подорожувати містом. Навіть ранкові походи до психолога супроводжувалися дистанцією на вулиці, у громадському транспорті, перевірками Легіоном правосуддя на постах, перед посадкою та після висадки з енерготранспорту. Патрульні, дрони, роботи. Через правила не до кінця були врегульовані інфраструктурні питання: люди вишиковувалися у довгі черги, щоб потрапити на автобус; магістралі, через встановлені на них бастіони ЛП, тепер перебувають у засміченому машинами стані. Становище не з найкращих у районі. Кіара засмучувалася через це, хвилювалася, що на роботу їй важко буде добиратися. Мої слова підтримки, нажаль, не сильно її переконували, що все буде добре. Нажаль.

Кожного вечора, коли ми приймали їжу, чи були у душі, чи у ліжку починався обов’язковий ефір, завдяки якому ми дізнавалися про боротьбу з тероризмом, роботу правоохоронних органів, про успіхи і тільки успіхи у наведенні порядку. По словам їхнім ми мали бути впевненими, що скоро все налагодиться, що контроль знизиться, що події ведуть тільки до позитивного кінця конфлікту. Ми цьому не вірили. Чим частіше я чув слова оратора, тим більше переконувався, що на Обрії далеко від безпеки. Я постійно говорив Кіарі, що ми маємо втекти зі столиці і байдуже куди. Хоч невідомо нам, хто я та звідки, хоч не бажає кохана повертатися на Фестеру, але ми маємо покинути Неоновий світ. Я нутром відчував, що небезпечно нам двом чекати на кульмінацію.

В якусь мить Кіару я зміг переконати: ми декілька днів шукали маршрути, можливості, будували плани, шукали роботу у віддалених світах. Романтики там не було, обіцялися труднощі у надвеликих об’ємах, але ми клялися один одному, що впораємося з усім, збудуємо собі нове життя, забезпечимо потрібним. Все налагодиться, все стане стабільним – так ми себе переконували. Але це все лишилося на рівні фантазій та мрій. Кі позабула про наші плани, як тільки скінчилася відпустка. Кохана хотіла звільнитися, і тоді спокійно планувати, але колектив, нова заробітна плата, начальство переконали її, що хвилюватися через ситуацію на планеті не потрібно. Цим і мені стала відповідати рятівниця.

Та я намагався не розчаровуватися. Все це ніяк не відміняло того факту, що ми закохані, що моє серце належить Кіарі, а її – мені. До кінця відпустки ми першу половину дня проводили у місті, другу половину – вдома, частіше у конструкціях. Але тільки скінчився її відпочинок, то стало диким, що ми проводимо так мало часу разом. Рано вранці вона покидала мене та лишала з поцілунком на губах і теплом у ліжку. Я проводив день у самотності, лише інколи отримуючи вісточку або дзвінок від коханої. Без неї я не мав бажання йти до психолога, тому проводив час перед вікном, спостерігаючи за Обрієм. Я намагався конструювати свої сни та набивав руку. Було важко, занадто важко. Щоб добитися хоч якихось результатів мені доводилося довгі години сидіти над модулюванням рельєфу, неба, флори та фауни. І від цього так починала боліти голова, що мені страшно ставало за Кіару, адже їй доводиться ось так працювати цілими днями.