8. Пристрасть і кров.

Час – дерево, гілля якого не має кінця, а коріння – пишається незмінним минулим. Я заздрю часові. Якщо він тримає нескінченність у міцних пустотних обіймах, він нескінченний спостерігач за Всесвітом. Він не має влади ні над чим, і водночас володіє всім. Його я нарікаю Спостерігачем. Він дивиться за Всесвітом, у той час як я Спостерігач за людським родом.

Час і Простір володіють і мною та не керують. Вони дають мені місце та проміжок для звершення великих дій. Вони нагороджують мене пустотою, де на ґрунті збудованого Всесвітом я маю право дивитися, спостерігати, вивчати та в кінці-кінців намагатися створювати своє.

Минали довгі роки. Пропливали вони. Дні не мали вже значення. Непомітними лишилися години. Невідчутними хвилини. Неіснуючими секунди. Час брав наді мною гору та забирав у свідомості стандартне відчуття найменшої одиниці виміру. Я бачив тільки роки. Я відчував лише десятиліття.

Я став єдиним. Я став розумом. Я став фундаментом. Чотири – один. Один – чотири. Майбутнє за нашим вибором. Минуле – за плечима. Я став єдиним з ними. Четверо в одному, один з чотирьох. За нами майбутнє.

“Джерело душі”, Спостерігач.

От і потрапили ми додому. Вечір розваг та відпочинку скінчився разом з початком плачу небесного. Падали краплі з найчорнішого простору, освітлювало їх неонове світло. Темні душі проклятих роботою та сірістю буденності людей розлетілися від буйного слова вітру. Неон та дощ. Електромагістраль та транспорт на ньому. Обрій та ніч. Небо та морок. Планета-поліс та вежі. Це все мало привертати увагу, засмоктувати у себе розум, але наші з Кіарою думки були цілком віддані один одному.

Як тільки ввійшли у квартиру, то під музику мовчання перевдягнулися, помилися та всілися пити чай за стійкою. І от тоді наші души розірвалися від слів, що сиділи всередині. Розпочала, як на мій погляд очевидно, Кіара. Розмова була тепла, лагідна, під спокійну музику. Приємно, єдино, назавжди… Хотілось, щоб розмова і справді тривала нескінченно. Адже мрії мої та сподівання підкріпилися словами о взаємності. Вона теж мала теплі почуття до мене.

Дощ продовжувався. Розмова велася. Ми обмінювалися симпатіями, признавалися у прихованих поглядах. Дуже швидко відшукалися спільні погляди, котрі явні нам були і раніше. Дощ продовжувався. Ми перейшли до спілкування, спостерігаючи за примарними видіннями у вікні.

- Якщо планета штучна, то і дощ тут штучний? – спитав я у Кі, коли ми, обійнявшись, сиділи на підлозі напроти скляної стіни.

- Знаєш, - захрипіла вона, - я ніколи не замилювалася. Напевно, це все справжнє. Коли створюють людський клон, він же для свого існування виконує всі життєво необхідні процеси. Тому здається мені, що і Обрій працює по цьому принципу: для того, щоб планета могла нормально існувати, всі процеси на ній повинні бути справжніми. Вся вода на планеті повинна блукати по циклу.

- Для цього могли збудувати якісь установки, - запропонував я.

- Могли. Та немає різниці. Яким би не був цей дощ, він прекрасний. Цей вечір прекрасний. Якби ж усі вечори були такими ж.

- Я з тобою згоден, - обмірковуючи кожне слово, заговорив я. – Цей вечір прекрасний. Та на відміну від дощу, якщо він штучний, наше кохання зовсім не таке. Воно справжнє. Воно іншим не може бути.

- Насамперед, ще й як може бути, - виправила мене Кі, але не продовжувала розвивати думку. – Справжнє кохання не може бути штучним, - через декілька секунд продовжила рятівниця, перефразувавши минуле твердження. – З цим я погоджуюся.

- Дякую тобі за справжнє кохання, - притуляючись сильніше до Кі, прошептав я. – Для мене це наче вперше. Таке відчуття, що раніше мені ніколи не доводилося відчувати подібне. Дякую, що відповіла взаємністю.

- За це не треба дякувати, - лагідно промурчала Кі. – Ти мене зачепив, коли ми гуляли по Фестері. Спочатку мені здалося, що ти просто добре вмієш слухати – багатого значить. Але потім ти став показувати ті риси, котрі я так довго шукала у людях. Ти так-само віддаляєшся від оточення. Нам не потрібно суспільство з його законами, правилами, турботами. Ніщо нам не потрібно. Таким як ми треба відшукати другу половинку та об’єднатися з нею. Це тобі дякую, що тоді впав з неба на голову.

У мене перехопило подих від слів її. Від обстановки. В квартирі темно, за вікном, переломлюючись об фіолетове сяйво, лив дощ. Ми сидимо в обіймах, гріючи один одного після пробіжки під краплями холодними. Мені не вистачає сил, щоб сказати їй щось у відповідь. І це не погано! Це добре! В такі миті слова бувають зайвими! Нам вистачить обіймів і того, що погляди наші спрямовані в одну точку – в нескінченно пусті душі.

- Я боявся тобі зізнатися, - нарешті порушив я мовчання ліричне своєю нахабною мовою. – Я і зараз настільки не вірю у це, що трохи боюся сказати тобі…

- Сказати що? – прекрасно знаючи відповідь, витягувала вона з мене.

Я мав це сказати. Вперше за вечір. Вперше від того моменту, як це зрозумів. І вона не витягувала з мене признання, а лише допомагала розібратися у відчуттях. Я не стерпів, і зірвалося воно з вуст моїх тремтячих:

- Я кохаю тебе.

- І я тебе кохаю, - солодко прошептала Кі.

Вона підсіла ближче, прилинула голову мені на плече та видихнула так, ніби вантаж якийсь вчепився у її душу крихку та прекрасну. Та я усвідомив через секунду, що вантаж не вчепився, а навпаки – відірвався, улітаючи в далеку далечину. Вона так-само довго чекала мого зізнання як і я її. Тепер ми знаємо! Ми знаємо, що кохання наше спільне!