7. Відбілювач почуттів.

О, ні! Це все рівно не вона! Це ніяк не вона, не може нею бути! Це всього-на-всього бідолашна пуста оболонка! Ніяк… Ніяк… Ніяк не вона! Я не міг розгледіти у ній тих зірок, які освітлювали мені шлях життєвий! Я не міг відчути тепло її ніжних думок! Я не міг бути поруч з привидом, жалкою тінню! Це не вона! Ні!

Як би я не старався, але сила, яка контролює пустоту, не давала мені шансу на те, щоб я зміг повторити найпрекрасніше, що мала галактика. Я не міг створити цього. Я – нікчемний. Я – жалкий. Я – потворний. Я – ніщо. Я – ніхто. Я – зрадник. Я – гнилий. Я – пустота…

Стільки потраченого дорогоцінного часу, але я все рівно нічого не досяг. Стільки витрачено днів, тижнів, місяців на вивчення принципу створення життя, на ознайомлення з механізмами еволюції, на прорахування всіх хімічних реакцій, емоційних компонентів… Все дарма. Якби не мій нікчемний мозок; якби не моя слабкість! Якби не Я! Все втрачено… Я все втратив… Лишилося тільки дочекатися трьох мандрівників та віддати сутність свою Всесвіту і його величному творінню – пустоті…

Я Спостерігач, і імені іншого не маю я.

“Джерело душі”, Спостерігач.

Минають дні мов хвилини. Летять митті, розрізаються об яскравість неонового буття. Від самого початку і до кінця не знатиме час свого призначення на планеті Обрій. Від того незримого початку нескінченності і до самого незнаного її кінця існуватиме облік величної столиці. Не знатиме вона забуття.

Минув перший тиждень мого життя у квартирі Кіари. За цей час я познайомився з нею ще ближче, і ще ближче зблизився з думкою, що вона незвичайна, що всередині неї ховається справжнє чудо, істинна магія, котра яскравіше Неонового світу, однозначно. Я так і не зміг їй висловити свої почуття до неї. Моя симпатія лишалася всередині думок, ховалася, намагалася себе не видати. Та це було марно: вона і так прекрасно знала, що подобається мені. Вже зараз ми могли назватися хорошими друзями і такими здавалися зі сторони. Але душа підказувала, що вона мені значно більше за друга… Просто треба дочекатися тієї секунди, коли це вдало буде проявити.

Так, минув перший тиждень. За цей час я багато дізнався про Обрій. Про його бюрократичний апокаліпсис, про правління тими, у кого є влада, корпорації, хто володіє виробництвом чи розвитком технологій. Я дізнався про ставлення до народу, до звичайних мешканців на вулицях столиці. Вони – ніщо для верхів’я Міленіуму, дрібні комахи, вага яких ніяк не впливає на пересування корумпованої машини. Та я не звертав уваги на те, що всередині. Мені подобалася обгортка, фантик цієї цукерки. Їсти я не збираюся її, але образ зовнішній, образ величного титана посеред пустого та холодного простору, збережу у пам’яті. Ніколи не затьмарять хвороби столиці її фіолетовий елегантний костюм.

Так-так, все-таки минув перший тиждень. І що ми встигли зробити за ці дні? Ми розібралися з проблемами з чипом. Це було аж занадто важко. По-перше: записатися на подібну процедуру склало важкості (занадто багато людей мали аналогічні проблеми); ще саме дивне у цій процедурі, що записуватися є можливість лише у той-самий день, коли треба йти на прийом. Не на наступний, не через тиждень. Один день. І якщо ти не встиг, то чекай наступного. У перший день нам не вдалося потрапити у чергу. Кіара зробила крутий трюк: о півночі, у найпершу секунду нової доби, вона зайшла на сервіс та поставила мене у чергу на прийом. Смішно мені стало від того, що ми були далеко не перші. Якщо подібні проблеми з чипом трапляються досить часто, то я не здивуюся, коли дізнаюся – кожна людина ненавидить Обрій так-само як і Кіара.

По-друге: я навіть не стану розглядати те, що коїлося перед прийомом. Просто пропущу це. Вже у самих спеціалістів, відповідальних за безперебійну працездатність чипу, я зазнав дуже багато дискомфорту. Я вислухав мільйони зауважень у бік того, що я неправильно користуюсь пристроєм, що я не піклуюсь про нього, що невідповідальний громадянин. Лунали питання: “А чи не міг раніше я звернутися, щоб Легіон правосуддя не переймався через мене?”, “А чи не міг я одразу ж проінформувати після травми, що у мене почалися перебої?”, “Чому я, будучи підлітком не поцікавився, коли встановили чип: чи все правильно встановлено?”. І цих “Чому?” було так багато, що я відчув у якусь мить головну біль. Та тільки я побачив Кіару, котра сиділа разом зі мною на прийомі у білому кабінеті, то ставало мені легше та спокійніше.

По-третє: вони неймовірно довго мене обслуговували. Ні, вони не весь час займалися моїм чипом та синхронізацією з мозком. Вони довго переглядали доповіді, запити на обслуговування, лаялися через дурнів, які не вміють користуватися чипами, займалися якимись іншими речами, але не мною. Коли ж справа дійшла до мене, то при скануванні голови, щоб виявити аномалію, яка не дозволяла синхронізуватися, вони наштовхнулися на купу імплантів, на отвори на шиї, на нові розмови про “правельних” клієнтів. Мені пощастило, що вони були доволі некомпетентні та не стали перевіряти моє досьє, вникати у минуле. Вони навіть не перевірили дані про чип, де точно мають бути записи про його активацію! Мені дуже пощастило, що їм потрібно було лише змінити щось у прошивці чипу, і синхронізація пройшла успішно. Як тільки з цим було покінчено, то ми, не озираючись, втекли подалі від цього проклятого місця.

В-четвертих: ще два дні нам довелося витратити на те, щоб нас все-таки виключили з того дивного списку. Все почалося з того ж самого прийому… Продовжилося робочим смітником у Цитаделі правосуддя… Продовжувалося довгою роботою на пропускному пункті… Продовжувалося чергою у Адміністративному відділені… Закінчилося через довгі години, коли ми припхалися додому, повечеряли і просто вляглися спати, видихаючи, бо ми можемо позабути про ці проблеми. І при всьому цьому я дивувався, адже майже все у Міленіумі автоматизовано… Майже всі процеси. Майже всюди роботи, дрони, штучний інтелект. Лише у кінцевих точках нас зустрічали органічні оператори. І все рівно все так було навантажено, що не витримувало тиску.