4. Буденності сірої синдром.

Дотики думок космічного пилу відчувалися по всій нервовій системі свідомості. Вітрила астрального корабля Всесвіту тряслися у судомах від поривів духовних штормів. Боротьба за виживання ще не закінчилася, але сили, проти котрих довелося стояти Спостерігачу відступали та послаблювали тиск. Та це лише тимчасово, це ненадовго. Тепер завмирає театральна площа, бо гряде інша битва: сутичка самим з собою. Так він невпевнено, але неухильно прямує до синтезу та поглинання власного “Я”. Час і простір невладні над ним; Спостерігачу, як і його меншому родичу, доведеться вічно блукати у Всесвіті, бо ніде і ніколи його теж покарали за вторгнення у власне ніщо. Всієї нескінченної величини не вистачить для поєднання з усвідомленням та пошуку відповіді на питання: “Хто я?”, але цього вистачить, щоб збудувати нову особистість…

Так ми з ним розпочали свої мандри. Так відбувся між нами перший контакт. Нас чекають великі справи.

“Джерело душі”, Спостерігач.

Відбувається контакт – це я зрозумів одразу, як тільки почув чиїсь розмови неподалік. Я ще не розплющував очі, бо відчував фантомний страх. Чому? Не знаю. Що я пам’ятаю в останні секунди перед тим, як… Що зі мною відбулося? Я знов нічого не знаю, я не контролюю події мого життя. Я пам’ятаю зруйноване війнами місто, попелове небо, мільярди дзеркал зі своїм відображенням. Пам’ятаю: непорозуміння та суперечки. Що ще я пам’ятаю? Ліс… Підземну ріку… Вітряки… Диких тварин, що женуть мене… Я пам’ятаю яскравий яр… Пам’ятаю укус у шию… Я пам’ятаю, як прокинувся посеред лісу у темряві без уявлення та розуміння… Я задавав собі питання: хто я; де знаходжусь; чому я?

І зараз я теж не до кінця розумію, що відбувається? Я помирав і мені було боляче, страшно, нестерпно. Але тепер я не відчуваю фізичної болі. Мене врятували? Коли ж думки прямують у цьому напрямку, то, скоріш за все, так воно і трапилося. Мене врятували подібні… То чого я чекаю? Я повинен вступити у контакт, я повинен розплющити очі.

Я… Я дивлюся… Біла кімната. Я лежав на білому металевому ліжку, навколо апаратура, навколо блідно-біле світло. Де ж я чув голос? Хто розмовляв та про що? Відправляючи погляд у різні боки під різними кутами, я сподівався все-таки відшукати дуелянтів діалогу. Та таких у кімнаті не було. Чи це відбувалося у якийсь інший час? Чи це відбувалося не зі мною? Тоді з ким? Коли? Та чому? Навіщо розум грає зі мною? Я зараз одного не можу зрозуміти: чи це все реально? Я пролежав недовго, недовго розминав думки міркуваннями… І чим довше це мені вдавалося робити, тим більше я підштовхував себе до думки, що це нереальне. Той ліс був несправжній, події – нереальні; місто – несправжнє; дзеркала та відображення – нереальні; це місце – несправжнє; можливо, я – нереальний. Я – чиясь уява, вигадка, бажання розважити себе. Чи є хоч якісь кордони у світі-вигадці? Чи зможу я з них вибратися? Чи зможу я зрозуміти: хто я та чому я?

Несподіваність змусила мене злякатися та затрястися… У кімнату ввійшов подібний мені! У білому костюмі з маскою на голові! Просто гладка стіна навпроти розійшлася, і створіння потрапило до мене! Воно підійшло до ліжка, стало справа та заговорило:

- Як себе почуваєте? – голос був низьким.

Я теж вмію так? Я можу розмовляти? Якщо я колись кричав у печерах під водою, то подібні звуки теж можу творити! Але як? Як змусити себе висловити те, що думаєш?

- Я… - нарешті пролунало щось хрипле з мого рота. – Я прокинутися…

Ні! Не так воно має лунати! Я не це хочу сказати! Я хочу задати йому стільки питань, що плутаюся у словах! Я хочу сказати, що відчуваю себе, нібито, добре! Я хочу це сказати! І я можу сказати так, щоб створіння зрозуміло!

- Вам потрібний ще відпочинок, - дивлячись кудись наді мною, говорило воно.

- Я почуваюся добре, - вже більш впевненіше, але з невеличкими паузами між словами зміг сказати я. – Хто ви?

- Ян Гройнман, - відповіло воно. Але що це значить? Я теж такий? Чи це щось інше? Щось інше… Я відчуваю, що це щось інше. Це щось таке, що пов’язано з його “Я”. – Ви у лікарні, молодий чоловіче. Ви пам’ятаєте, що з вами трапилося?

Контакт. Це розмова. І від цієї розмови мене трясло, я хвилювався та не міг цього приховати. Я навіть губи спокійно не міг розімкнути, щоб відповісти щось йому…

- Ви пам’ятаєте, що з вами трапилося? – перепитало створіння… Ян Гройнман. – Пам’ятаєте, як потрапили на Фестеру? Пам’ятаєте, як опинилися у Південному лісі?

Задає питання Ян Гройнман, але я не те, щоб пам’ятаю, я навіть не знаю. Я можу щось сказати про те, що відбулося у лісі, але не розповім, як туди потрапив та чому…

- На мене напали тварини, - повільно говорив я. – Потім я впав у річку… підземну. – Я спинився. Мені було боляче розповідати це… Але раптом історія моя допоможе йому розібратися у тому, що зі мною відбувається. Раптом він доведе мені, що це реальне. Взагалі, розповість, що реальне, а що нереальне. – Потім я прийшов у себе на кам’яному березі. У мене все боліло… Я сховався у кущах, щоб ніхто мене там не помітив. Я хотів там відпочити. Ніч я провів у кущах, а вранці став рухатися далі. Я дійшов до яру з яскравими рослинами, де мене вкусило щось… Потім я бачив якесь зруйноване місто…

Я припинив говорити, бо не знав, що з почутого воно зрозумів. Можливо, я щось таке розповідав, чого ніяк не могло відбутися. Можливо, воно зараз скаже мені, що цього насправді не трапилося, і повідає мені іншу історію.