2. Суворе забуття.

“Я!”, - пролунало у пустоті. – “Я!”. Це невідоме слово, болюче слово люто гриміло у пустоті. Просте слово. Всього одна літера, а має настільки велике значення, що… Пустоті це не усвідомити. Нехай лунає слово, нехай гримить. Все рівно… Скільки б значень воно не мало, але для пустоти нічого це не значить. Лише пустота, розрив. Лише втрата та біль.

- Я! – лунало тепер більш виразніше. – Я!

Лунало так, ніби у цьому є сенс. Лунало голосно. Намагалося достукатися кудись, до чогось. Невідомо навіщо. Була лише пустота та сяйво біле. Ні пустота, ні сяйво не мали джерела. Вони були усюди та постійно. Незалежно від часу та простору, вони панували краєм разом, роз’їдаючи те, що мало нещастя до них потрапити. Лише сяйво та пустота. Лише ахроматичне та нескінченне. І це “Я”, що лунало десь поруч, не мало ніякого шансу на існування тут, у яскравій пустоті. Воно навіть не лунало, якщо все сумістити з середою оточення. Воно просто було уявою, колись згаданою та забутою одночасно, поглинутою нескінченною пустотою та ахроматичним сяйвом.

Та що ж тут забула свідомість спостерігача? Невідомо. Як цей спостерігач потрапив у простір, де все одночасно існує, і в ту-саму мить суперечить своєму існуванню? Невідомо. Яка природа його існування? Невідомо. Яка ціль його перебування у ніде? Невідомо. Як можуть існувати його думки окремо від свідомості? Невідомо. Як він взагалі тут існує? Невідомо. Хто йому дозволив вторгнутися у відокремлене від часу та простору ніщо? Невідомо. Це аномалія? Можливо. Спостерігач потрапив у місце без назв та описів через помилку? Можливо. Він не має право на перебування у ніде та не може спостерігати за нічим. Безумовно. Помилку треба виправити. Безумовно. Спостерігач повинен покинути ніде та ніколи. Безумовно.

Крізь сяйво прорвалися невідомі зображення, пустоту заповнили сотні тисяч просторових ниток. Із різних вимірів, різних часів, епох, мрій, фантазій. Із різних світів, з іншої пустоти, ахроматичного сяйва. Вони не мали значення для спостерігача, вони нічого йому не підказували, не говорили. Зображення просто пливли перед ним у нескінченному потоці сюжетів. Зображення невідомих подій, що не мають сенсу для спостерігача, невідомих створінь, від невербального контакту з якими у нього нічого не зародилося у власному всесвіті. Він просто спостерігав, як пустота та сяйво виштовхують його зі своїх кордонів.

Зображення. Пустота. Зображення. Сяйво. Нескінченна нескінченність заповнювала осліплюючу вічність. Безупинний та стрімкий потік, який, відштовхуючи спостерігача, гнав його з нескінченності. Гнав. Гнав. Вічність. Гнав. Пустоту у нього забирав. Гнав. Так і повинно бути. Ніхто не може потрапити у ніде. Лише ті, чия свідомість розчіплюється на нескінченні шматочки нічого, можуть стати його часткою. Гнав його геть. А свідомість спостерігача не являється такою. Геть з пустоти! Він ще не заслуговує на місце без часу та простору. Геть, тікай звідси! В останню мить існування спостерігача посеред пустоти та сяйва спинились одночасно всі зображення. Геть! Сяйво гасло. Геть! Пустота танула. Геть! Спостерігач ще не заслуговує на перебування у ніде…

***

Прохолодно. Прохолодно. Це слово? Це відчуття? Мені холодно… Кому мені? Хто я? Мені? Прохолодно. Ось все, що потрібно знати зараз. Прохолодно, але не настільки, щоб я міг… померти. Я? Я… Хто я? Чомусь я не усвідомлюю того, чим я є. Набір пустих слів лунає у розумі, з яким зв’язку не маю. Прохолодно. Я нічого не бачу, бо очі заплющені. Очі. Заплющені. Не бачу. Набір знайомих слів. Все це набір слів. Я їх зараз використовую підсвідомо, але не усвідомлюю, що вони значать. Чи усвідомлюю? Прохолодно. Зуби трясуться. Щось крижане капає мені на обличчя. Знову це. Зуби. Трястися. Крижане. Капати. Обличчя. Мені. Слова. Навіть “слова” – щось незнайоме мені. Прохолодно. Що відбувається?

Я розплющив очі. Темно-синє небо охопило мене. Навколо морок. Я дихав. Я лежав. Де я? Хто я? Чому мені прохолодно і що з цим робити? Темно-синє небо. Я підняв торс, подивився перед собою. Стовбури дерев. Чи це дерева? Я не впевнений що це. Зовсім невідоме для мене оточення. Для мене? Хто я? Я? Як собі відповідати? Звідки взагалі беруться ці питання? Я не впевнений, що знаю відповідь. Я можу лише здогадуватися, що мене оточує, що я відчуваю, чому я так міркую. А чому? Не знаю. Це мене зараз так сильно турбувало, що я позабув про холод. То ж… хто я? Де я?

Навколо дерева. Високі, покриті мохом – або чимось іншим? – вологі та прохолодні. Навколо морок. Щось підказувало, що це ранній ранок, або сутінки. Не знаю. Я чомусь не орієнтуюсь зараз. Я на схилі, на розкиданому усюди маленькому камінні, поміж трьох валунів. Небо темно-синє, на ньому, схоже, зараз усюди чорні хмари. Звідки мені це відомо? Звідки я знаю, що ось це каміння? Я підняв один із камінців та уважно на нього подивився. Звідки мені знати, що це таке? Я маю собі ще раз нагадати: я лише припускаю. Я не знаю точно. Тоді у кого дізнатися?

Я роздивлявся камінь, а потім випустив його на землю, коли помітив на собі комбінезон. Темно-сірий. Гладенький на дотик. Але коли я провів лівою долонею по правій руці, то відчув невеличкі… пухирці. Долоня моя спинилися біля плеча, де був якийсь невідомий символ. Не знаю, що він значить… Він дивацький та незрозумілий. Я зараз дійшов до однієї речі: під комбінезоном не холодно. Мерзне обличчя… Прохолода кусає прямо за ніс, і я не знаю, що з цим робити.

Одяг на мені та оточення зовсім ніяк не допомогли відшукати відповіді на питання. Я уважно подивився навколо. Я сподівався побачити хоч щось, що вміє давати відповіді… або хоча б підказки. Біля правої ноги лежав якийсь чорний металевий предмет. Я взяв його у руку, але не знав, що це таке. Підсвідомість кинулася на мене думкою, що це пістолет-кулемет. Що воно таке? Як воно дасть мені зрозуміти, усвідомити, що я таке та де находжуся. Підказок від предмету немає, тому я поклав його на місце.