9. Дуель спогадів.

Останні. Останні промені сонячні пройшли крізь темно-сірі хмари, чорно-білий щит тіньового лорда. Останні секунди теплої сонячної радіації цілували запилені будівлі помираючого планетарного полісу. Єдині найвищі ікла, яким пощастило вирости над скупченням конденсації, радіють любовним обіймам зірки у центрі системи. Єдині миті лишилися перед настанням довгої, холодної ночі. Останні миті.

Пил зі скаженою швидкістю розійшовся у поривах лютого вітру. Б’є та відбивається, гнаний між поверхами, від мовчазних стін височенних веж міста-обеліска. Малесенькі крупиці носять у собі спогади давно померлих мешканців, учасників конфлікту за ідею, культуру, мову, честь, віру, космічну національність та незалежність. Вони плавають у шарах незабутої ненависті кістяним прахом. Вони – останні свідки, які не зможуть ніколи і нікому повідати справжню історію цієї планети. Адже, можливо, вже ніхто не розповість її. Лише час стане їхнім слухачем, а простір тим, хто особисто бачив кровопролиття. Спогади – пил.

Холод підступав з низин технічних рівнів тисячолітнього мегаполісу. Від водних просторів шепіт безшумний гнав холод. Безликі чорні плями невблаганно виростали зі своїх нір. “Зупиніться! Побудьте зі мною ще трохи!”, - бажало закричати сонячним променям у слід місто, але горло його вже давно перехоплено нічним зухвальством. Лише коли денне світло розігріває стіни, тоді пробуджуються спогади про дорогоцінне минуле. Тепер настає тьма. Спогади вмирають разом з теплом та променями, які переходять до іншої півколі, що теж сумує без свого минулого.

Безсмертний вітер приніс на своїх думках про пустий простір, де його немає, темні, чорні хмари. Вони просочені слізьми сурових образів у скульптурах, що розкидані по всій планеті. Зірвалася перша з них та пронеслася через весь шар сумного пилу. Зірвалася вона з метою донести до Енеї свої співчуття за її долю. Пішов град із подібних їй. Дощ прорізав вологе та пильне повітря, припадаючи на холодний бетон. Майже непомітний та незримий він став у темряві страхів, але відчутний на дотики. Співчувати небо буде довго.

Мільйони тих, хто не відшукає собі спокою, хто не знає сну, підіймають свої темні очі до небес. Вони не знатимуть, наскільки холодним може бути дощ, але вони його бачать та сумують за тими днями, коли менша частина синтетичних енейців могла відчувати дотики. Повстанці з сумом та пустотою всередині блукають по мертвій рідній домівці у пошуках свого лідера, свого минуло та майбутнього. Майже не лишилося у них сподівань та надій на порятунок. Їхні мисливські машини все рівно не можуть відшукати ворога всієї раси, а слід його застив у мовчазному очікуванні. Тисячі років безславного відлічування днів. Багато з них давно вже забули, що життя повинно мати кінець. Лишилося енейцям лише спостерігати за дощем…

Глибоко під землею, куди не дотягуються сонячні промені теплого минулого та спогадів, де немає влади, там тільки холодна монотонна тінь страху та апатії; де ніколи не пройде дощ суму існують лише ненависть, стремління до помсти та зараженні самотністю ідеї та мотиви. Цілі досягаються лише брехнею, мрії збуваються завдяки інтригам, шпигунству, нескінченним вигаданим історіям. Потаємне бажання нищити всі наслідки його помилок ведуть до нових, невіданих конфліктів поглядів.

Глибоко під землею, під десятитисячним в тоннах шаром бетону, металевих конструкцій та мерців закутий та скритий від усього сутнього одинак, що таким був завжди. Він знов один. Єдиний супутник – тиша. Відчуття скорого кінця стало частіше графа приходити у лабораторію. Омега вже третій день прикутий до столу. Йому дають поворушити хіба що губами. Весь день він знаходиться у компанії вченого, який постійно ріже його, вдивляється, намагається дослідити кожний елемент у його тілі. Вночі ж, у час, коли сни не навідуються до нього, Омега стає обличчям до думок, котрі тільки те і роблять, що засуджують його дії.

Всі вважають, що срібний провидець робить лише собі на користь, прикриваючись тілами інших, але розрахунок, якому він слідує весь проміжок свого існування, ясно дає зрозуміти, що без жертв не можуть бути покращення. Йому весь час доводилося жертвувати кимось, щоб решті зберегти життя. Саме завдяки тому рівнянню їм вдалося зробити те, чого ніхто на Тера-Редіта до них не робив. Саме завдяки Омезі та його розрахунку їм вдалося відшукати спільну мову з енейцями. І ретронам, хоч і небагатьом, вдалося б досягти мрії про прекрасний гармонійний світ. Що б там не казав Дідо (це може бути провокацією), але срібному під владу було запустити плазмове ядро, котре тисячоліття танцювало з пилом у тиші. Йому б вдалося розгадати, як повернути Енею у мережу.

Омега лежав на столі. Всі його зовнішні пластини відстебнуті графом. Маска, грудна клітина, живіт, наплічний захист розкидані по всім столам лабораторії. Всі його важливі модулі, механізми, системи були як на долоні. Вчений годинами роздивлявся їх, видаючи різні феєричні фрази: “Неймовірно!”, “Геніально!”, “Фантастично!”. Андроїд був ніби на конвеєрі, де його зібрали, але процес тут йшов зовсім навпаки…

Хтось ввійшов у лабораторію. Довгі тіні проскочили по всім поверхням, поки двері менше секунди були відчинені. Хто міг навідатися до Омеги в такий пізній час? Дідо? Так, йому, можливо, сон і не потрібен, але він все рівно живе по людським звичаям та вночі перебуває у себе. Але хто ж тоді? Один із його гібридів? Буде охороняти? Три дні нікому до цього діла не було, бо Омезі не дають можливість навіть поворушитися, а тепер вирішили приставити охорону? Ні, це не охоронець. Це один із помічників Дідо – Аеран. Енеєць підійшов до столу, потягнув руку з якимось пристроєм у долоні. Він тримав біля голови Омеги свої пальці у незрозумілому задумі довгі хвилини, поки андроїд не почув голос у голові: