8. Гібернація душі.

Я вже готовий був зустрітися зі своїм вироком або спасінням… Та обличчя гібрида, який виник переді мною прямо з плазмового ядра, змусило ще раз усміхнутися в лице ненажерливій лютій смерті, що полює за мною вже досить давно. Хоча, здається, криза ще не обминула моє існування.

Творіння графа оббігло мене з такою швидкістю, що я кліпнути не встиг. В руках у нього була штурмова гвинтівка, котра розприскувала кулі помсти родини Ті Крістінсона та людства на повсталих енейців. Бажання себе захистити підштовхнуло мене до найближчої металевої конструкції, де я міг би сховатися від перестрілки. А тим часом з порталу вискочила ще група гібридів, які миттєво розосередилися по платформам та відкрили перехресний вогонь у бік ворога. Притиснувши голову ближче до колін, я інколи поглядав, з якою спритністю вони скачуть з місця на місце, займають нові позиції для обстрілу, уникають куль.

Мені якось не вдавалось визирнути та перевірити, що там відбувається у енейців, але я був впевнений у двох речах: вони ніяк не очікували такого кроку від графа (як і я, чесно кажучи); і вони вимушені відступити у глиб фортеці, щоб зібратися з силами та дати відсіч загарбникам. Вони, скоріш за все, і не знають, хто на них напав. Вважають, певно, що це захисна система Восьми союзів.

Не більше хвилини тривала стрілянина. Я повільно підняв голову, огледів все навколо. Гібриди стояли у різних місцях, завмерши, направивши зброю до здоровенних відчинених брам. Навколо лежали синтетичні тіла з дірками у головах, і жодного творіння Дідо. Їх було десятеро. Всі цілі. Схоже, ні в кого з них жодної подряпини. Вони перемогли та прогнали повстанців. Що вони далі повинні зробити? Можливо, я можу у них дізнатися…

Напевно, в цьому не було необхідності. Щойно я відійшов від плазмового ядра, як портал знов зменшився, а потім розширився, помістивши до нас самого графа Дідо Ті Крістінсона. Високий кіборг був одягнений у чорний плащ, в одній руці він тримав пістолет, а іншою, через декілька секунд, як стрибнув у фортецю, обводив по кімнаті:

- Недовго існував план по захопленню Восьми союзів, чи не так, Даніелю? – переможно говорив він, розсікаючи тіла вбитих темно-фіолетовими очима. – Ми покінчили з загрозою, ще до того, як вона народилася.

- Можливо. – Я не зміг приховати усмішки. Мені було за радість бачити вченого хоча б за те, що він врятував своїх помічників від загибелі. Але через мить усмішка зникла, бо в голову полізли розповіді Омеги про вченого. – Решта відступила у глиб фортеці. Чомусь мені здається, що тіло Зендара ми навряд чи побачимо тут.

- Обшукати приміщення, - віддав граф наказ гібридам. – Четверо зі мною. Решта, очистити фортецю від повстанців та захопити контроль над укріпленнями біля входу.

Дідо підійшов до мене та зі зневагою подивився на кайдани. Він сунув пістолет у кобуру на лівій нозі, протягнув до мене праву руку, долоня якої змінилася на якусь антену. Я побачив спалах та іскри. Магнітні замки (спочатку на руках, потім на ногах) розімкнулися, а кайдани попадали на металеву платформу.

- Треба відшукати Аерана, - похлопавши мене по лівому плечу, промовив граф.

- Він там, - показував я пальцем на прикутого до труби чемпіона. – Тільки я не впевнений, що він ще з нами.

Граф обернувся, помітив тіло свого помічника та обійшов плазмове ядро. Я плівся слідом за ним, звикаючи до поки що дивного відчуття свободи у ногах та руках. З платформ біля порталу ми дібралися до товариша по недовгому містку. Аеран був прикутий до товстої труби. Там, де повинно бути у нього серце, я бачив здоровенну діру. Голова опущена, ноги зігнуті в колінах та підпирають її. Дідо нахилився, тягнучись до свого чемпіона правою рукою.

- Він живий, - через декілька секунд промовив граф. – Його свідомість ще всередині, але, схоже, спить. Його треба доставити до медичного відсіку. Та поки що буде достатньо просто звільнити його. – Дідо обійшов трубу, розімкнув магнітні замки та повернувся до мене. – Ходімо, Даніелю, допоможеш мені стабілізувати ядро.

Ми ступали назад до плазмових воріт між світами, а потім по невеличким сходам до посту управління, минаючи понівечені шматки синтетів. Та не тільки вони стали жертвами смертельної зброї Дідо – гібридів. Постраждали ще й ретрони, яким не дали шансів на втечу сковані руки та ноги. Дюжина біженців з Тера-Редіта лежали з дірками по всьому тілу. Я відійшов від графа та став над ними. Серед вбитих був і Марч… Це… Це не той кінець, на який він заслуговував та мріяв. Коли ми розставалися біля кургану Аліси, я не думав, що цей ретрон помре в кайданах, глибоко під землею. Так, перші емоції, які виникають при думці про них, то це ненависть, злоба. Та через декілька секунд виривається співчуття. Мрія їхня – покинути смертельно небезпечний простір розірвалася на шматки. Мені потрібно лише на секунду звернутися до спогадів екзатрона, щоб побачити їхнє нестерпне минуле… Шкода їх… Омега, котрий вів їх до порятунку, врешті решт привів до загибелі поневоленими. Мене тепер не пускає думка: “А чи міг би я їх врятувати?”. Навряд чи…

- Це ті андроїди, про яких ти розповідав? – спитав Дідо, повернувшись з поста управління до мене. – Я не знав, що вони будуть тут, Даніелю. Якби навпаки – гібриди мали б більше виключень.

Я промовчав. Його провини в цьому не було, напевно. Гібриди знали тільки мене та Аерана. Звідки їм знати, що ретрони не мають ворожих намірів? Справді… Звідки? Вони ж були закуті, сиділи в оточенні повстанців, котрі полюють на людей та вбивають їх. Їм розуму не стало відрізнити ворога від друга. Сумно все це. Не така вже й досконала зброя у графа.