7. Калейдоскоп конфліктів.

В незрівнянно глибоких системах тунелів старого бункеру блукає привидом світло. Воно загорається пучками то тут, то там. Відбуваються неконтрольовані стрибки у мережі, трясуться старі ліхтарі, час від часу загорається аварійне освітлення. Гудуть стіни, гудуть кабелі. Стогне підземне укриття, скаженіє від того, що хтось прагне використовувати його так, як користувались ним багато століть тому. Йому боляче, його органи розриває на шматки, коли неусвідомлений доторкається до функціоналу бункера. Та на якийсь час йому стало легше, припинилися страждання, біль затихла. Хто не мав його чіпати нарешті заспокоївся, але не надовго.

В глибинних коридорах блукають безмовні душі. Їхнє життя поєднане з безсмертним тілом, але не розумом. Дехто з них так давно закутий у клітку, що і не пам’ятає нічого, окрім вічної боротьби за звільнення свого народу. Решта, чий розум все ще живий та мріє про життя, спілкуються між собою за майбутнє енейців, за те, що вони мріють відродити, збудувати. Вони лишилися останніми серед дітей Енеї, на їх плечі покладено неймовірно важкий вантаж випробувань та страждань. А все завдяки людям…

Почалося все тоді, коли скінчилося. Тоді, коли вони позабули назву власного роду та світу. Слабкий, немічний народ вмираючої від мору планети пережив Перший контакт. Люди. Люди сунулися до них на міжзоряних кораблях, запропонували допомогу, протягнувши руку з ліками, але інша рука за спиною приховувала плітку. Тисячоліття рабства – така була ціна за лікування раси, котра була на краю перед лицем загибелі. Спочатку важкий труд, потім нескінченне страждання у безсмертних оболонках, які начебто повинні були врятувати енейців від смерті. Ні. Це ще один трюк для того, щоб піднятися на руках бідолашної і так понівеченої раси.

Традиції давно забуті, а культуру процідили через призму людяності. Цінності та реліквії поглиналися назавжди та забувалися у шлунку людської жадоби. Інтеграція енейців у Вісім союзів мала закінчитися тим, що під контролем міжзоряної держави лишилися б вірні та безсмертні раби. Але цього не трапилося. За крок від втілення плану проти режиму повстав великий та праведний воїн. Рюкано Сен’Аші, Зендар Непохитний, став на шлях боротьби проти вливання його народу у ганебний колектив людей. Він відповідальний перед людьми за повстання, громадянську війну, Гнівну помсту. Зендар став на шлях війни, щоб повернути своєму народу повноцінну свободу.

Спочатку його бій мав скінчитися на тому, що вільні енейці виженуть людей з рідної планети. Він і скінчився. Йшли століття. Ніщо не мало сенсу, поки Рюкано не дізнався, що його найлютіший ворог, граф Дідо Ті Крістінсон уцілів під час Гнівної помсти. Людина, яка відповідала за поневолення енейців у синтетичних платформах, яка всі наступні покоління, котрі могли жити, не лякаючись мору, продовжувала насильно переносити у вічно живі тіла, яка знищила рід енейський, досі ховається десь на Енеї. Людина, яка могла повернути їм минуле, перенести назад розуми поневолених. Тоді Зендар разом зі своїм військом почав неспинні пошуки. Вічно, вдень, вночі. Але не щастило вільним. Граф сховався так глибоко і бив наче тіньовий звір, що його особа ховалася від правосуддя цілі століття.

Але тепер Рюкано знає, де ворог вільного народу. Якщо раніше він відштовхував людські технології, котрі руйнували їхні традиції в самій основі, то тепер завдяки недавньому відкриттю воїн знає, як помститися графові, людям, Восьми союзам. Зброєю він скористається лише раз, запевнюючи себе в тому, що таким чином він не заплямує свою честь, а от перемога принесе йому вічний тріумф, а енейцям майбутнє.

В глибинах темного бункера працював провідник народів. Він став товаришем для Рюкано, бо його доля теж була покалічена волею людства. Срібні очі проглядали схеми, панель керування, сотні кнопок та важелів. Провідник підказав великому воїну, що людей буде шанс перемогти лише їхньою зброєю. Завдяки його здібностям вільним енейцям вдалося відшукати забуту фортецю, старинну технологію, котра мала стати переломною ланкою у боротьбі.

Поруч стояв він, Рюкано. Його брудне блідно-жовте тіло ховалося у темряві. Думки стали повільно проникати у голову провідника:

- Знов невдача, друг мій, - повільно промовив воїн. – Невдача веде нас по стезі випробувань, що в кінці має завершуватися успіхом.

- Небагато невдач лишилося, - відповідав вголос провідник металевими словами. Його срібні очі не відривалися від панелі керування. – Наші з тобою страждання мають закінчення. Разом ми неодмінно до них прибудемо.

- Що потрібно, щоб людська машина запустилася? Чи потрібні ще жертви?

- Поки що ні, - похитав головою провідник. – Треба перезапустити ядро. Воно не одне століття простояло без роботи. Після минулої невдалої спроби краще не обмірковувати жертви.

- Ти… - Рюкано замовк. – Що ти відчуваєш, коли твої одноплемінники покидають Матеріальність назавжди?

- Вони страждають за вірну справу. Від самого початку існування їхнє супроводжується лише стражданнями. Знають вони, що до гармонії шлях укритий болем та знищенням, тому я відчуваю по відношенню до їхньої жертви лише одне – гордість.

- Але не всі вони бажають йти на жертви. Вони цінують навіть те, що у них є.

Провідник замислився, срібні очі завмерли десь в прірві тіней спогадів. Всі страждають, щоб пізнати щастя. Він страждав, страждає і буде страждати, щоб нарешті поринути у гармонію з Всесвітом. Провіднику боляче, що його учні не змогли навчитися правди, що не бачать все набагато глибше.