6. Меч людства.

Червоні плями в очах. Я нічого не бачу. Я нічого не відчуваю. Лише чую. Чую шелест хвиль по піщаному берегу. Чую завивання вітру. Чую тихий клекіт механізмів. Чую, як дряпається гілля дерев одне об одне, змушуючи мій розум згинатися від задоволення. Чую, хтось спілкується доволі знайомою мовою, дивується та намагається зрозуміти, що я тут роблю, що відбувається.

Нарешті зір до мене повернувся. Я розплющив очі. Але все рівно нічого не відчуваю. Добре, хоч слух не відняло. Я бачив над собою блакитне небо з білими плямками, котрі пересуваються по небокраю зі страшенною швидкістю, їх не спинити ні силою думки, ні будь-якою дією. Дві зірки (жовта та блідно-помаранчева) були майже наді мною. Пекучі промені лізли кігтями прямісінько через вічі у свідомість. Піднявши очі та подивившись з-під лоба, я узрів височенні дерева, прекрасні, з темною корою. Гілля розкидалося у боки колючим листям. Я направив погляд вліво. Там нескінченний гірський хребет. Темно-сині скелі різали краєчки горизонту. Справа – темно-зелені пагорби з густим лісом височенних колючих стовбурів. Я підняв голову, подивився прямо перед собою. Справа на ліво перетворювалися пагорби у скелі, покривалися срібним ребристим камінням. А під ними, прямо перед моїми ногами розкинулося помаранчеве озеро. Блідно-жовта димка пливла над поверхнею прекрасного. Я лежав на піщаному березі, хвилі торкалися ніг, шепотіли біля п’ят.

Звідки ж лунали голоси? Хто розмовляв десь неподалік? Оглядаючи водянисту поверхню з усіх сторін я наштовхнувся на дивний літаючий об’єкт з чорного металу. Він був геометрично ідеальний, симетричний, складений із сотень маленьких п’ятигранників. Крил у нього не було, двигунів ніде не видно. Дивні темні напівпрозорі хвилі крутилися під ним, відштовхуючи від води, підтримуючи у повітрі - гравітаційна тяга. Звідти я чув голоси. Там хтось спілкувався. Хтось здивовано та налякано реагував на мою присутність.

Машина стала до мене наближатися… Все розпливалося… Втрачало відтінок реальності… Це був сон… Я прокидався.

Я прокинувся, але очі ще не розплющив. Лежачи на правому боці, я вслухувався у тихі та приємні звуки хвиль, які гойдали мене на своїй майже спокійній поверхні. Я міг уявити, що мене носить на якомусь уламку по океанам, але ні – я був у оселі графа Дідо. Поки ще приємна вуаль сонних обіймів не покинула мене, я намагався пригадати, що ж мені снилося, але нажаль в голові вимальовувалися лише незрозумілі уривки, які я ніяк не міг зв’язати. За останній місяць мені багато чого снилося. І я був радий бачити ці приємні сни. Це не спогади баталій проти ретронів на стороні ТАУ, це не сцени різанини, стрілянини, вбивств. Мені снилося щось казкове, але таке, що я не пам’ятав на ранці.

Що ж, настав цей істинний момент: час підняти віки. Квадратні металеві листи з молочним відтінком помітили мене та одразу ж змусили відчути гарний початок нового дня. Я перевернувся на спину, потягнувся, підіймаючи руки над головою та видаючи тихесенькі стони. Відчуття пробудженого організму, котрий відпочив за ніч, полегшувало мені страждання від різноманітних міркувань, що так і сунулися мені серед думок. Опускаючи руки вздовж торсу, я задивився на фреску над ліжком: сотні дивних штрихів вимальовували лабіринт на фоні молочного горизонту. Я інколи зрівнював це з моєю долею та існуванням.

На електронному годиннику справа від мене, який стояв на білій металевій тумбі, я побачив час: 06:47. Сьогодні вилазки не планувалися, звичайний день для відпочинку та тренувань; будильник мав пролунати через тринадцять хвилин. Сенсу засинати вже не було та й не хотілося. Підіймуся раніше, зроблю ранкові заходи та відправлюся снідати.

П’яти торкнулися прохолодної підлоги, коли я відірвався від ліжка та сів на краєчок. Я потягнувся вдруге, вигинаючи спину майже неприродно як для структури мого тіла. Щойно приємні судоми скінчилися, я уперся руками у м’який матрац та знов задивився на лабіринт наді мною. Я його неодноразово намагався пройти з одного кінця кімнати у інший, але ніколи не вдавалося, який би шлях я не обирав. Я завжди застрягав у центрі. Мені здавалося, що це досить символічно. Я можу йти по спогадам від минулого і до контрольної точки – сьогодення. Але я ніяк не можу зазирнути у майбутнє. Я можу лише гадати, з якої сторони у мене є можливість вийти з лабіринту, але дійти я туди не зможу, поки не прийде довгоочікуване завтра.

Тепер я точно готовий підвестися. І я зробив це. Повільними кроками я направився до двері, що була поруч з виходом. То був вхід у душову кімнату. Я втомив природні потреби, прийняв душ та одягнув темно-сірий комбінезон. Я вже неодноразово підмічав, що він дуже схожий на той, що я носив у додатковій реальності ТАУ. Різниця, звісно, була – дизайн та матеріал відрізнялися – але це все рівно якось не відводило мене від думки, що комбінезон – досить популярний одяг у Всесвіті.

Лишаючи медитативні звуки та приємну молочну обстановку, я вирушив у їдальню, що на другому рівні. Досить обміркованим кроком зі сторони графа Ті Крістінсона було зробити генератор молекулярної рідини. Ні йому, ні Аерану їжа зовсім не потрібна. Отже він знав, що колись в його бункері з’являться люди, котрим ця рідина буде за сніданок, обід та вечерю. Стоп. Я ж не знаю, для кого призначався бункер спочатку. Можливо, він був збудований для керівництва планети, а Крістінсон підібрав його під себе. Можливо, від самого початку тут мали проживати десятки лідерів різних секторів (в тому числі і науковий), а Дідо пощастило отримати таємничу базу та ні з ким її не ділити, окрім свого чемпіона та мене. Отже це не він збудував генератор, а отже: цей обміркований крок зробили ті, хто будував бункер. Яка мені різниця, а? Я вже різноманітними безглуздостями забиваю собі мозок, щоб позабути про змови та секрети. Піду я у їдальню та поїм молекулярної рідини.