5. Союз трьох.

От і прийшов час, коли мені потрібно вирішити, хто я насправді. Прийшов той час, коли переді мною став вибір. Я належу до людей? Чи мої брати та сестри – андроїди? Настав момент обрати чи існував я весь час, або ж все це іронічний жарт Всесвіту. Я жив? Настав цей час. Зараз я стою перед вибором. Якщо я оберу шлях людини – тоді зрозумію, навіщо було створене насилля, навіщо були вигадані війни, вбивства. Якщо я стану людиною не тільки ззовні, а й у голові, то відшукаю собі місце у соціумі, віллюся. Обравши шлях андроїда, так і не зрозумію, навіщо комусь було вигадувати насилля, навіщо було його закладати у мене. Жити чи існувати? Людина чи андроїд? Життя чи смерть? Вбити чи врятувати? Я став перед вибором…

Кроки. Кроки. Кроки лунають по коридорам бункеру, оголошують, сповіщають тишу про прибуття чогось живого, джерела шуму та хаосу. То був я. Даніель Хоуп. Сміливо та спокійно крокував по бункеру графа Дідо Ті Крістінсона. Сьогодні, по календарю Восьми союзів, середа – третій день (з десяти – по старому календарю Міленіуму колоній). Третій день, як я на своїх двох. Я вилікувався. Я набирався сил. Я навчався та практикувався. Мені подобалося. Я почував себе чудово. Стабільні та безпечні дні змушують мене звикати до того, що так і повинно бути.

Зараз я прямую до тиру. Це на третьому рівні оселі графа, у арсенально-стрілецькому відсіку. На мене там чекає енеєць Аеран, котрий сьогодні проводитиме зі мною заняття по стрільбі зі зброї, якою вони користуються для боротьби з повстанцями. Звісно, вміння користуватися зброєю у мене є. А завдяки схожості у культурі між ТАУ та Восьма союзами мені неважко буде завдяки інтуїції розібратися з усім. Але то все належало екзатрону, а тепер я, Даніель, бажаю особисто навчитися разити ворогів зброєю смертоносною.

Чорний восьмигранник починав розриватися на шматочки, коли я наблизився до броньованих брам. Над ними білими тоненькими літерами енейців було написано “Арсенал”. Ні, я не вивчав їхню мову, поки відлежувався. Просто трохи нижче було написано словами, які я міг прочитати. Тільки-но заслон зник, я мав можливість спокійно пройти у просторе приміщення з білих здоровенних металевих плит з безліччю столів, станків, ящиків, коробів, контейнерів. Десь зліва, де я побачив тир, чулося скрипіння механізмів подачі мішеней. Там повинен бути Аеран. Я став пробиратися поміж рядів, що були повні зброї, боєприпасів, броні, різноманітних екзоскелетів для енейців та людей. Куди не подивись – усюди все заповнено технікою. Цим і справді можна озброїти цілу армію. Невеличкий планетарний форпост. Звідкіля у Дідо це? Де він зміг відшукати стільки спорядження? І тепер найголовніше питання, яким я жодного разу не задавався: що це за таємнича оселя? Де він відшукав такий бункер? Графе Дідо Ті Крістінсон, як радник, котрий відповідав за науковий сектор, зміг заволодіти колосальним арсеналом, з поміччю якого можна захопити всю планету? От так запитання.

Крок за кроком, ряд за рядом, думка за думкою, питання за питанням. Я вийшов до тиру. Енеєць стояв біля пульта керування, що рухав голографічні платформи з мішенями. Схоже, він її готує для мене, намагається налаштувати. Поруч з ним, на столі, розкладена обережно зброя. Я став підходити ближче, перетинаючи ділянку арсеналу з лавками, прямокутними металевими столами зліва від мене, справа – вогневий рубіж. Важко було підрахувати, скільки стрільців одночасно могло займатися тут – не менше двох десятків.

- Доброго ранку, - привітався я до Аерана, будучі в двох-трьох кроках від нього та столу зі зброєю.

Енеєць повільно повернув продовгувату голову до мене, на дивакуватому обличчі, як завжди, жодної емоції. Чорні цяточки, що були замість очей, прорізали мене наскрізь. Десь в голові пролунали слова відповіді:

- І тобі доброго ранку, Даніелю. – Досить дивний спосіб спілкування. Ніколи такого не бачив і не фантазував. Синтетичні енейці спілкуються між собою думками… Не голосом. – Готовий до занять?

- Так, Аеране, - відповідав йому вголос я. – Щось трапилося з навчальною програмою? Чому ти знущаєшся над мішенями?

- Система вже досить стара. Їй більше тисячі років. – Його мовлення лунало у моїй голові якось протяжно, втомлено. Ніби він між складами робив ледь помітну паузу. Голос не був схожий ні на людський, ні на кібернетичний, але краплинки і того, і іншого тут були присутні. Здавалося, мені на вухо шепче людина зі зламаним імплантом на місці голосових зв'язок. – Але стара не по рокам чи дням, а по ставленню до неї. Якби ми з графом Ті Крістінсоном користувалися тиром частіше, тоді б за ним треба було стежити та проводити різноманітні заходи переобладнання, технічні огляди, ремонти. Стара ця система від того, що нею ніхто не цікавиться. Будь-що старіє швидше, коли про це забувають.

- А як давно ви проживаєте у бункері? – Треба було якось дізнатися про оселю графа. Але чомусь напряму я не хотів задавати конкретні запитання. – Від тоді, коли розпочалася Гнівна помста?

- Майже. – Секунд десять лунало мовчання. Я чув лише, як по рейкам зі скрипом їздять голограмні платформи. – Я тоді ще рабом був. Врятував свого хазяїна. Коли вдалося переселити його у металеве тіло, тоді він звільнив мене. Так, це було досить близько до Гнівної помсти.

- Ти був рабом? Дідо був твоїм хазяїном?

- Так. – Він знов замовкнув. Несподіваним для мене було через мить почути його голос у голові. – Було багато рабів у графа Ті Крістінсона. Я зміг його врятувати. Відвести напівмертвого у таємничу фортецю, де він і вилікувався.

- Якщо я правильно тебе розумію, то у людей було багато енейських рабів, вірно?